Мріяла стати правоохоронцем та все змінила любов до брата

Коли ми приїхали в школу, де працює Лілія Василюк, наша героїня проводила урок англійської мови другокласникам. Дочекавшись перерви між уроками, поспілкувалися з педагогом в режимі бліц. Адже наступний урок у нашої співрозмовниці також був розписаний похвилинно і запізнитися до своїх учнів вчитель англійської мови не могла.

• «Учитель року-2020»: серед переможців з Вінниччини у регіональному турі є козятинчанка
   

— Ліліє, розкажіть, що спонукало вас взяти участь у конкурсі «Учитель року» в номінації «Зарубіжна література»?

— Я маю педагогічного стажу 14 років, — каже наша співрозмовниця. — Якщо з іноземної мови я маю чималий досвід, то іноземну літературу викладаю всього п’ять років. З іноземної мови я неодноразово брала участь у конкурсах, а з зарубіжної літератури брала участь вперше. У мене було дві мети. Перевірити свої можливості як учителя і на змаганнях познайомитися з людьми, які в системі освіти впроваджують інноваційні проекти.

— Ліліє Володимирівно, а який, на вашу думку, має бути вчитель «Нової української школи»?

— Зараз в першу чергу потрібно вміти працювати з дітьми. Учні не хочуть, щоб ними керували. Вони хочуть, щоб з ними домовлялися, товаришували, запитували їхньої думки. Тому що, якщо цього не робити, то вони тої думки просто не матимуть. Креативність вчителя — це та вимога перед дітьми, яка ставить конкретне питання: або вчитель успішний, або в нього немає потенціалу для зростання.

— Стати вчителем, це мрія дитинства чи так вийшло?

— Скоріше так вийшло. З дитячих років я мріяла вступити в школу міліції. Мої батьки працювали в правоохоронних органах. До дев’ятого класу мій тато переконував мене: що не лізь туди, де тобі буде важко. Правоохоронна система не для тебе. Ти любиш дітей, казав батько і кожен раз повторював — вступай в педагогічний, будеш працювати з дітьми.

— А яким було ваше дитинство?

— Моє дитинство пройшло, як у переважної більшості дітей мого віку. Ситі, одягнені та під мирним небом. Коли мені було 7 років, у мене з’явився братик Ігор. Батьки були обоє на роботі, тож я була його опікуном і вихователем. Я його настільки любила, що присвятила йому своє дитинство і частину юності. Можливо, й стала педагогом через те, що всьому навчала брата і отримувала від цього велике задоволення.

— Ліліє, ви вінничанка, як ви опинилися в Махаринецькій школі? Це було направлення після навчання, чи вас запросили?

— У Махаринцях я опинилася завдяки табору «Пролісок». Там проходила практику. У табір приїхав провідати свого товариша хлопець Сергій з Махаринець. Познайомилися, зав’язалися дружні стосунки, які переросли у взаємні почуття. Одружилися і переїхала до чоловіка. Так я опинилася в Махаринцях і живу тут восьмий рік.

— Щоб позмагатися на Всеукраїнському конкурсі «Учитель року-2020», вам не вистачило, мабуть, везіння. Чи будете ще брати участь у конкурсах?

— Звичайно. Сучасна українська система освіти на шляху докорінного реформування та оптимізації. Основну роль у реформуванні освіти будуть відігравати зміни в первинній ланці, тобто в початковій освіті. Треба бути готовими до нових вимог і викликів, потрібно самим вчителям застосовувати інноваційні проекти. Подібні конкурси – це  пізнання чогось нового в передових технологіях і набуття досвіду та фаховості в освіті.

— Лілія, наша зустріч за браком часу йде до завершення, що можете додати до розповіді про вчителя Лілію Василюк?

— Усе, чого я досягаю, все, що роблю на своєму місці, я роблю заради своїх учнів. Тому що я їх дуже люблю, вони мене надихають і стимулюють ходити на роботу. Напевно оті всі мінуси, які є на будь-якій роботі, і в роботі вчителя в тому числі, повністю перекриваються тим, наскільки світлі, добрі діти мене оточують в школі. Я вдячна долі, своєму татові, молодшому брату, які надихнули мене набути професію, від якої отримуєш задоволення. Дякую долі, що побувала в «Проліску», а звідти отримала путівку в чудовий колектив Махаринецької школи.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.