Якщо ти мешкаєш поряд з пожежною частиною, це не значить, що тобі не потрібен вогнегасник. Хто б сперечався. А от коли йдеться про захист власного життя та безпеки близького оточення при загрозі нападу, незважаючи на війну, дієвих способів, у 90 відсотків населення немає чим захиститися.
Дивно, але структури, що наділені і призвані дієво нас захищати, у населення втратили довіру, вони стали симбіозом злочинних угруповань із корумпованою верхівкою, так званих блоку правоохоронних структур. Їх пропозиція — стань жертвою злочину, потерпілим, а ми потім розберемось. Це вже факт. Це призводить до тотальної незахищеності населення або робить нас потенційними заручниками силовиків. Позбавляє нас права на захист від зазіхань силового блоку, що вчиняє злочин.
За Конституцією, ми маємо право, але як його реалізувати? Виходить, тільки стати жертвою, а потім скиглити?
Ми живемо в країні з крайньою необхідністю на самооборону. Усунення небезпеки шляхом знищення джерела небезпеки, або джерела небезпеки ушкодження. Краще зброя в руках, ніж поліцейський в телефоні. А ще, не забуваймо, що Україна в стані війни з Москвою, яка не приховує свої наміри винищення українців. Тож, не втратила ще актуальність приказка наших пращурів: “Хочеш жити, вчись влучно стріляти”.
Окрім Томосу (виділення церкви за національною ознакою), українцям варто перейматись правом на придбання, зберігання та носіння короткоствольної нарізної зброї. Особисто я не вірю структурам силовиків в нічому, щоб довірити їм своє життя або стати, завдяки їх профнепридатності, жертвою. Вважаю, що закон про зброю для самооборони населення має бути попереду Томоса. Українська православна церква КП за фактом не здатна нести захист і мир для населення, а пропонує лише стати нам жертвами перед владою, що фактично вже відбулось.
Ми мешкаємо в зоні внутрішньої окупації адміністративними органами України, силовими структурами правопорядку. У зоні ручної церкви, залежної від подачок влади та під національним гнітом фінансової бідності, беззаконного права на виживання як нації.
