Хлопці горіли, рили, палили, пили чай з побратимом, якого ранком відправляли додому 200-тим грузом. У них є колеги по зброї, що безвісти пропали. Голодували. Жили в болоті, холоді. Російські танки та іншу військову техніку підпускали так близько, що це не відповідає здоровому глузду. Не передбачено жодним уставом. З максимальним ризиком для життя на грані можливо. Це не військова хитрість, не мужність, це без вибору. Це була крайня необхідність, щоб вижити. У них зброя була лише така, що тільки впритул було можливо знищити небезпеку. Із семи пострілів заряд спрацьовував лише два рази. Інколи привозили боєкомплект, використати якого не було можливості. Не було такої зброї у солдатів.
На голод не жалілись ніколи, вірили, що якщо ворог влучить у живіт, тоді більше шансів вижити. Болить спина, із 28 солдатів на бойовому посту у 20-ти температура 37-39 градусів. Ліків ніяких. Застуда, нежить ставали рідними болячками, з якими необхідно жити і заступати на бойове чергування. У очах двоїться, в колоні 20 авто. Один домкрат, акумулятори — так, для комплектності. Шиномонтаж власним коштом. Гальма — нуль, повний нуль. А робити часу немає та інструменту немає абсолютно ніякого. У кузові боєкомплект, обслуга гармати та на причепі гармата. Як гальмувати, знає Бог і водій. Поворотів — море. Населені пункти. Громадський транспорт — не дай Бог розчавити або зачепити. Прокурор ліпить арешт: “Ти чого поїхав з боєкомплектом та гарматою без тормозів?” А як не їхати — без гармати всі загинуть! Там на позиції гармата не стріляє, але серце і душу гріє. Командир не винен, винен солдат. Лампочки, стопи габарити, то твоя проблема. Де хоч, там бери. Баня, то тільки віртуально, а щоб прополоскати одяг, то тільки власним потом. Форму намагаєшся не носити. Вліплять тривогу, шикування, а ти як партизан. На тобі америка, німеччина, англія — нічого українського. Вліплять штраф і ти вже отримуєш за місяць не 7 або 10 тисяч гривень, а так дай Бог половину. Про чванство командирів, зухвалість, наглість, тупість і відсутність військового бойового досвіду — дуже трагічна тема, полита кровью і смертями.
Найбільш печально, що пішов на контрактну службу з перспективою забезпечити родину, себе, дітей, а на ділі весь контракт йде на те, щоб зміг воювати і вижити. Пішов здоровий від безгрошів’я, а прийшов убогий без накопичень коштів, покалічений, контужений, без засобів існування. Що робити, як жити?
І живуть хлопці, дивно, на межі фолу та можливості терпіти.
Ось така війна, основуючись на розповідях атовців, тих, хто вижив і повернувся додому. Печально, що їх весь час обшукують, підозрюють, щемлять, організовуються чиновниками свята захисника Вітчизни, але вітати забувають.
Декларативне запевнення влади “сприяння атовцям” звелось для ветеранів до виділення землі у вигляді 2 гектарів, непридатної для сільськогосподарського використання. Це землі пасовищ або покриті ерозією грунти. Закон взагалі забороняє їх орати, засівати агрокультурами. Це злочин. Таку землю втюхали ветеранам.
Окремо заслуговує тема обшуків з вилученням патронів у ветеранів війни. Статистика вказує, скільки ветеранів, стільки кримінальних справ. Наприклад, є в районі двісті ветеранів, стільки приблизно і справ кримінального характеру за незаконне зберігання боєприпасів у молодих і старшого віку хлопців. Не дай Боже, Росія нападе, призивати в армію не буде кого, всі досвідчені солдати будуть під кримінальним переслідуванням і за законом не підлягатимуть призову мобілізації. Функції армії необхідно перекласти на поліцію і СБУ, бо тільки вони підлягатимуть мобілізації. Але практика свідчить, що СБУ, поліція на сході України на 80 відсотків стали на шлях зради. На них надіятися не варто.
