Лариса Бевза віршує від душі

Перший вірш вона написала ще в школі, на прохання вчительки. Потім усе “затихло”.

— У 24 роки я закохалася і це дало своєрідний поштовх до творчості, — пригадує Лариса Василівна. - Зараз в основному пишу про життя та гуморески. Є трохи дитячих віршів.

Про себе пані Лариса розповіла, що більше двадцяти років пропрацювала на цукровому заводі в Юзефо-Миколаївці. Нині трудиться соціальним працівником у районному терцентрі. За словами пані Лариси, їй подобається про когось піклуватися.

— Діти виросли і вже такого піклування не потребують, — говорить жінка. — Я переклала його на літніх людей, які потребують допомоги.

У Лариси Василівна дружна та щира родина. Син Андрій вже одружений і разом з сім’єю проживає у Фастові. Донька Галина — закінчує дев’ятий клас. Дівчина теж пробує себе на творчій ниві.

Талантом наша героїня вдалася в свою маму, яка малювала і співала. Як розповіла жінка, написання віршів дається їй легко. Буває таке, що навіть посеред ночі приходить натхнення і потрібно дуже швидко все записати, бо потім забудеться. У основному її на творчість надихають людські вчинки.

— Усе, що в мене на душі, я виливаю у вірші, — каже Лариса Василівна. — Буває так, що по три вірші в день можу написати, а буває цілий тиждень нічого.

Минулого року в районній бібліотеці вона на одному із творчих заходів декламувала свої вірші на загал.

— Спочатку соромилася, бо потрібно було “роздягати свою душу” перед присутніми, — розповіла вона газеті “RIA-Козятин”.

Приємно, що рідні підтримують захоплення Лариси Василівни.

Один з її творів:

Про жіночі руки

Сільські люди встають літом

За сонце раніше,

А лягають відпочити

За нього пізніше.

Поки в хлівах і городах

Зі всім посправлялись,

То якби не на роботу,

Мабуть, не вмивались.

А як ще кудись поїхать,

То, що тої ночі,

Тільки ліг і вже встаючи,

Протираєш очі.

А між людьми свіженькими

Іще треба знати,

Або руки, або очі,

Куди заховати.

Якщо сумку взяв у руку,

То іще байдуже,

А як треба розписатись,

То соромно дуже.

Білий папір подають

Ручки також білі,

Як на нього положити

Граблі свої сірі?

Ті пальчики бархатисті

І каблучки сяють,

Різні нігтики яскраві

Погляд привертають.

Мої пальці погорбились,

Деякі скривились.

Із дівочих — чоловічі,

Жилаві зробились.

Їм каблучки так підходять,

Як сідло корові,

Та я на те не звертаю,

Аби хоч здорові.

Якби пальчики мої

У пучку складались

І до лоба хрест покласти

Легко діставались.

Комусь в житті написали

Нігті фарбувати,

А комусь його граблями

Землю обробляти.

Кінець прийде однаковий

Кривим і пухнастим,

Їх на грудях поскладають

І винесуть з хати.

Тільки слід, якщо лишився,

Комусь серце стисне,

Як рукою змахне з ока

Сльозу, що нависне.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.