«Вони — люди, не статистика. Хочуть жити і виховувати своїх дітей»

• Крик душі.  27-річні Володимир Покушанов та Сергій Косаківський — двоюрідні брати. Мужні, амбітні хлопці, які не так давно створили свої сім’ї, стали на захист своєї країни.
• Після першого бойового завдання на Луганщині у 2024 році з Сергієм обірвався зв’язок.
• Володимир зник безвісти на Курщині, навесні цього року.
• Дружини військовослужбовців щодня чекають на звісточки, чекають своїх рідних чоловіків вдома. Кажуть: «Робимо все можливе, щоб про них не забули»

Ці історії не можливо слухати і читати без сліз. Їх розповіли нашим журналістам дружини військовослужбовців з Самгородоцької громади Валентина Покушанова та Наталія Косаківська. Вони звернулися до редакції з одним проханням — написати про чоловіків, надати розголосу, допомогти не забути…

«Дуже хотів повінчатися та… зник безвісти»

Чоловікові Валентини Володимиру Покушанову — 27. Подружжя родом з села Сошанське. Там народилися, ходили в одну школу. Там полюбилися і створили щасливу родину.

— Чоловік сам військовий, — розповідає Валентина. — Після закінчення Козятинського залізничного училища відразу пішов на строкову службу. З часом підписав контракт та проходив військову службу у в/ч А2860. 26 січня цього року його перевели у 95-ту окремо десантно-штурмову поліську бригаду. 

У лютому Володимира відправили на Курщину. Валентина каже, що Володимир їхав туди аккумуляторщиком, потім став водієм, а згодом написали, що він — старший стрілець. 

— За весь час, коли він був на Курському напрямку, ми спілкувалися разів три мабуть, — пригадує Валентина. — 28 лютого о 19:56 він написав мені, що все добре, щоб я не хвилювалася...

8 березня Володимир зник безвісти. Валентина розповідає, що з чоловіком не було зв’язку 15 днів. Вона забила на сполох, поїхала у військкомат. І через кілька днів жінці принесли таке тривожне сповіщення.

З того часу життя перевернулося з ніг на голову. Немає спокійних ні днів, ні ночей. Єдина втіха та радість — маленька донечка Єва, якій 2 рочки і шість місяців. 





— Володимир був і буде для мене опорою. Він дуже хотів доньку, обрав її ім’я, — каже Валентина. — Я не знаю, якби не дитина, я б зійшла з розуму. За день передивляюся сотні тіл, полонених по різних телеграм каналах. Ми зверталися скрізь, куди тільки можна — Червоний Хрест, Координаційний штаб, навіть писала Папі Римському — ніхто нічого. Бригада не дає відповіді, ні на слідчі, ні на адвокатські. Це вже майже пів року…В червні 22 року ми розписалися, цього року, він казав, що приїде, і в червні, у нашу річницю весілля — повінчаємось. Дуже хотів… Зник безвісти… Все зупинилося…

«Вирушив на перше бойове завдання і обірвався зв’язок»

Біль від невідомості, тривогу та розлуку переживає і Наталія Косаківська. Вона — дружина військовослужбовця 77-ї окремої десантно-штурмової бригади Сергія Косаківського, двоюрідного брата Володимира.

Він теж родом з Самгородоцької громади, тільки з сусіднього села — Зозулинці. Ріс у звичайній сільській родині, де цінували працю та щирість. Після школи вступив до навчального закладу у Вінниці, отримав фах механіка. Вже з 17 років почав самостійно заробляти на життя. Працював на різних роботах — експедитором, логістом, не боявся жодної роботи, адже хотів допомагати рідним і будувати майбутнє. 

Наталія пригадує, що їхнє знайомство не було якоюсь романтичною історією з книжок чи фільмів — вони просто зустрілися, і після кількох зустрічей зрозуміли, що їм добре разом. Почали зустрічатися, згодом одружилися.

— Пережили багато — і щасливих, і важких моментів. Але завжди були поруч, завжди разом, — каже Наталія. — Коли почалася повномасштабна війна і Сергієві виповнилося 25, він прийняв рішення, яке змінило все наше життя: підписав контракт і пішов служити. 

У вересні 2024 року його перевели до Десантно-штурмових військ, у 77-му бригаду. Після місяця навчання Сергія разом із побратимами відправили на «нуль». 17 листопада він вирушив на своє перше бойове завдання. З того дня зв’язок із ним обірвався. 

— Я намагалася дізнаватися будь-які новини через діловода, щодня жила між страхом і надією. І ось, 2 грудня мені принесли сповіщення: мій чоловік — безвісти зниклий. Це був найстрашніший день у моєму житті… — ділиться емоціями Наталя. — Нас розлучила війна. Я живу надією, що мій чоловік повернеться. Бо любов не зникає безвісти.

«Поверніть наші серця додому»

Молоді дружини щодня живуть надією і вірою, у молитвах. Постійно беруть участь у мирних акціях на підтримку зниклих безвісти та полонених у різних містах — Козятині, Вінниці, Бердичеві. Кажуть — їздять скрізь, щоб не дати забути.

— Вова та Сергій — це два брати, хоч і не рідні. Питання до нашої влади: «Як так, що зникло два брата і ніхто не знає, де вони?  — говорять в один голос дружини воїнів. — Чому всі мовчать? Чому ми дружини військовослужбовців маємо щодня захищати права своїх чоловіків? Чому ми щодня шукаємо на сайтах полонених наших чоловіків? Хто дасть нам відповідь? Зрозумійте, вони — люди, не статистика. Вони мають імена, хочуть жити і виховувати своїх дітей. Ви не зникли для нас, ви просто далеко. Ще трохи — і повернетеся. Ми віримо в це і просимо розголосу пошуків наших  чоловіків. Поверніть наші серця додому…

Читайте:

В ритмі сердець і коліс фінішували з пригодами, морозивом та поїздкою у Пролісок

У Козятині запрацював «Ветеранський простір». Його очолила Олена Венжик

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.