Лікував поранених у Запоріжжі, ще коли був інтерном

• Ми продовжуємо нашу рубрику «Лікар до 30», у рамках якої знайомимо вас із молодими спеціалістами Козятинської ЦРЛ.
• Сьогодні герой нашої публікації — Іван Швець, травматолог стаціонарного відділення.
• Півтора року великої війни він пропрацював інтерном в обласній лікарні в Запоріжжі. Допомогу доводилося надавати в екстремальних умовах, часто навіть під обстрілами росіян

Іван Швець — травматолог стаціонарного відділення Козятинської центральної районної лікарні. Йому 25 років. Він — корінний козятинчанин. Навчався у школі №1, а після випуску поїхав до Запоріжжя здобувати вищу освіту. Вирішив вчитися на лікаря, хоча спочатку навіть не замислювався над цією професією. Попри те, що в родині Івана є медики: його бабуся Руслана Швець протягом багатьох років працювала головною медичною сестрою.

— Бабуся, звичайно, казала, що було б гарно, якби я став лікарем, але мої рідні на мене не тиснули, у них була така позиція: куди хочеш, туди і йди вчитися, ми тебе підтримаємо, — розповідає Іван Швець. —  Якщо чесно, коли мені було років 16, я не дуже замислювався над питанням, ким я хочу бути. Тоді я розглядав різні професії. Потім я зрозумів, що хочу допомагати людям. І став задумуватися про медицину. Подумав, чи зможу, подивився, чи не боюся крові. Так і вирішив вступати в медичний. Вже як лікар я сформувався на курсі третьому-четвертому, коли були клінічні бази і ми ходили по лікарнях.

Перший ранок великої війни

Іван навчався у Запорізькому державному медичному університеті до 2021 року. Потім пішов проходити інтернатуру в тамтешню обласну лікарню. І там його застала повномасштабна війна, яка почалася за декілька місяців по тому, як козятинчанин став інтерном.

— Найстрашніше було в місті, — згадує перший ранок великої війни Швець. — Ти виходиш о сьомій — немає нікого, місто пусте. Транспорт взагалі не ходить. Лише одна маршрутка. Водій грошей не бере. Він каже: «Я просто завожу лікарів на роботу, і все». Приїхали в лікарню, перший день було тихо. Наступного дня почало надходити багато поранених із Маріуполя, з Горіхова. То були важкі дні. Надходили новини, що росіяни підходять до Запоріжжя. Одні казали, що війська стояли за 30 кілометрів від міста, інші — що за 50. А лікарня наша за містом, саме з тієї сторони, де була загроза. Тому було трохи страшно.

Із початком повномасштабного вторгнення в лікарні додалося роботи. Якщо до великої війни зверталося максимум 7-10 пацієнтів на день, то після 24 лютого кожного дня надходило 40-50 поранених. Це були і військові, і цивільні, адже медичний заклад обслуговував усіх. Та й випадки були значно складніші.

— Важко було ще й тому, що через збільшення навантаження ми не могли надавати допомогу пацієнтам до кінця, — продовжує травматолог. — Зазвичай, коли надходить хворий, ми надаємо йому допомогу і виписуємо, коли він вже повністю одужав, або ж йому залишилося відпочити вдома кілька тижнів. А в нас було не так: надходить військовий, ми надали першу допомогу, провели операцію і далі відправляємо на Дніпро чи в інший заклад. Крім того, є деякі поранення, за яких потрібно робити ампутацію. Коли робиш такі деструктивні речі, вони тебе пригнічують як людину.

Працювали під обстрілами

Допомогу доводилося надавати в екстремальних умовах. Запоріжжя часто атакували з повітря, але під час повітряної тривоги лікарня продовжувала працювати. 

— Запоріжжя бомбили тоді, бомблять і досі, найважче було у вересні-жовтні минулого року. Тоді почали дуже сильно бомбити. Прилітало в районі лікарні декілька разів. Вдарило, чуєш шум, бачиш дим за метрів 500 чи кілометр від лікарні. Під час тривоги потрібно було ховатися, але лікарня на дев’ять поверхів, лікується більше тисячі людей. Укриття є і можна було туди спуститися, але тривоги бували декілька разів на день по 4-6 годин. За добу повітряна тривога могла бути сумарно годин 20. Ми б просто не встигали лікувати людей, — пояснює Іван Швець.

Під час інтернатури молодий спеціаліст на власні очі побачив, як працюють міжнародні програми, такі як «Face to face». Це місія американських пластичних хірургів, які надають безкоштовну медичну допомогу військовим та цивільним, які постраждали від війни. А також до Запорізької обласної лікарні приїжджали представники міжнародної незалежної гуманітарної організації «Лікарі без кордонів».

— Вони не лікували у нашій лікарні пацієнтів, — розповідає Іван Швець. — Вони дивилися хворих, відбирали для своїх подальших операцій і лікували на заході України чи за кордоном.

У нас своя специфіка

Влітку цього року Іван закінчив інтернатуру. Зізнається, якби було місце, залишився б працювати в Запоріжжі, адже в тамтешній обласній лікарні через війну надзвичайно великий потік пацієнтів. Але вакансії травматолога не було, тому повернувся до рідного Козятина. І в серпні 2023 року став частиною колективу Козятинської ЦРЛ.

— Я прийшов у центральну районну лікарню, щоб бути корисним, — каже Іван Швець. — У Запоріжжі, звісно, набагато більше пацієнтів, в сотні разів, мабуть, але Козятин теж має свою специфіку. Ми залізничне місто і у нас трапляється багато травм, пов’язаних із залізницею, багато буває ампутацій. Самі розумієте, якщо людина потрапила під поїзд, її зібрати дуже важко. Але ми над цим працюємо. Щоправда, зараз вночі комендантська година, посилені патрулі поліції, тому кількість травмувань на залізниці зменшилася.

Зараз Іван працює в стаціонарному відділенні Козятинської ЦРЛ. Він вже другий молодий спеціаліст, який прийшов до цього відділення цьогоріч. Але його колегу, Андрія Кукліча забрали на війну.

— Наше відділення буде розширюватися. Я планую залишитися тут, у Козятині і розвивати нашу лікарню. Адже це моє рідне місто, моє коріння і вся моя сім’я тут, — підсумовує Іван Швець.

 

Читайте також:

«Я з дитинства хотіла бути лікарем»

Не лише травматолог, а й реабілітолог: знайомтеся, лікар Козятинської ЦРЛ Андрій Пилипчук

Мріяв бути офтальмологом, а став нврологом. Знайомтесь, лікар Козятинської ЦРЛ Іван Трач

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.