«Подумав, що працівник, який виміряв радіацію, був напідпитку. Тільки дійсно така радіація в Козятині була»

Завідувач Козятинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень Леонід Ящук. У 1986 році, коли сталася аварія, він очолював козятинську санепідемстанцію

Чим більше часу від Чорнобильської катастрофи, тим менше згадують про ліквідаторів. Наступного понеділка, 26 квітня, минає 35 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Про катастрофу 20 століття, як це було і її наслідки ми поговорили з ліквідатором 2-ї категорії, лікарем за фахом Леонідом Ящуком.

— Пане Леоніде, ви з початку аварії були в Козятині. Яка тоді була ситуація у місті?

— В січні 86-го я став головним лікарем санепідемстанції, а перед 1 травня, 30 квітня нам поступила команда організувати цілодобове чергування медичних працівників і кожні дві години вимірювати рівень радіації. Але нічого не було сказано про саму аварію. Коли я 1 травня прийшов перевіряти результат записів чергування, то в журналі замірів радіації було 200 мікрорентген. В наступні дні, до  9 травня рівень радіації зріс до двох тисяч мікрорентген. Порівнявши записи, я спочатку подумав, що працівник, який виміряв радіацію, був напідпитку. Тільки дійсно така радіація в Козятині була.

— Казали, що людей з опроміненням було стільки, що привозили в козятинську лікарню?

— Так, до нас в Козятин стали прибувати евакуйовані з Чорнобильської зони. Влада була розгублена, вказівок ніяких не було. Ми на базі санепідемстанції організували прийом евакуйованих і дезінфекційну обробку. Влада прийняла рішення: на підставі довідки з санепідемстанції людині надавали комплект одягу - від нижньої білизни до верхнього одягу та взуття. Але були випадки, коли грудним дітям одного комплекта такої білизни не вистачало, їм видавали додаткову білизну в універмазі. Все це контролювалося. Ми таких евакуйованих у травні прийняли 270. Всім їм проводились заміри радіації на поверхні тіла і у волосяних покровах. Ми їх мили, поки рівень радіації не ставав у них менший. Але були й такі, що відмити їх було неможливо, і вони від’їжджали від нас. Потім ці люди приїздили і брали довідки, який у них був рівень радіації. Тому що вони стали хворіти.

— Наслідки Чорнобильської аварії можна було зменшити?

— Недолік тодішньої влади, Міністерства охорони здоров’я був у тому, що людям не повідомили вчасно про аварію. Зараз ми знаємо ці цифри. Пожежа на ЧАЕС тривала 10 днів. В повітря піднялося близько 60 тонн радіоактивних речовин, радіація ізотопів була вищою в 300 разів, ніж атомний вибух у Хіросімі. Чорнобильська катастрофа настільки була глобальною, що згодом їй присвоїли 7 рівень небезпеки, за Міжнародною шкалою ядерних подій. Не була проведена йодопрофілактика населення. Її потрібно було проводити, починаючи з 27 квітня. Населення мало б приймати препарати йоду, щоб не була вражена щитовидна залоза. Цього не було зроблено, що в подальші роки призвело до раку щитовидки у великої кількості людей.

Пам’ятаю, як перед 9 травня я, як головний санітарний лікар, прийшов до тодішнього секретаря райкому Геннадія Дубенкова і доповів йому, що не можна святкувати День Перемоги на стадіоні, тим паче виводити на стадіон дітей, тому що там висока радіація. Мене ніхто не послухав. В той день, крім високої радіації ще й пройшов радіоактивний дощ. Тоді політика партії була вищою від радіації.

— Розкажіть, як ви стали ліквідатором і що входило у ваші обов’язки?

— Вже через рік, у 87 році, в зоні радіоактивного забруднення все населення виселили, а санепідемслужба працювала вахтовим методом з 15 червня по 15 липня. Я очолив бригаду з працівників епідслужби в кількості 18 осіб, ми виїхали в Поліський район. Розмістили нас проживати в Поліссі. Ми відвідували саму Чорнобильську атомну і ті райони, звідки були виселені люди, і ті, де ще люди на той час жили. Ми там здійснювали заміри радіації та контролювали виконання робіт по дезактивації. Не всі знали, як це робиться, така аварія була вперше в Радянському Союзі. Знімали шар землі, на те місце завозили чистий грунт, і через деякий час на тому місці рівень радіації знов був високим. На постелі в гуртожитку, де ми проживали, рівень радіації був 3 тисячі мікрорентген, при допустимому рівні 24 мікрорентгени. В самому Поліссі було і чотири, і шість тисяч мікрорентген. А в Поліському районі були населенні пункти з радіацією 14 тисяч мікрорентген на годину. Ми контролювали людей, які були залучені до дезактивації, їхнє харчування, забезпечення спецодягом, засобами захисту. Я знав і всі це знали, що при радіоактивності захистом, радіопротектором є алкоголь. Рентгенологи отримували не молоко, а червоне вино. Потрібно було зробити те саме для ліквідаторів. Давати їм в день, хоча б по склянці червоного сухого вина. Замість цього ліквідаторам зробили сухий закон, а інших радіопротекторів людям, які працювали на дезактивації, не видавали. 

 Були випадки, коли вівся неправильний облік радіоактивності внутрішньої дози, яку людина отримала більше ніж допустимих на ту пору 50 бер. Ці норми не дотримувалися, замість 50 бер писали 25 чи навіть 5. Люди продовжували працювати, особливо в цьому плані потерпали військові. Люди більш старшого покоління менш вразливі до радіації і долучати людей до дезактивації молодших 40 років було помилкою радянської влади.

— А як зараз живеться ліквідаторам ЧАЕС і учасникам вахтового методу?

— Раніше приходила гуманітарна допомога, було налагоджене оздоровлення чорнобильців. На базі обласної лікарні була створена лікарня для ліквідаторів, де чорнобильці мали можливість протягом 2 тижнів покращити своє здоров’я. Зараз ця лікарня набула статусу ковідної. 

А взагалі, чим далі від Чорнобильської катастрофи, тим інтерес з боку влади до ліквідаторів падає. Зараз за чорнобильців згадують тільки під час річниці Чорнобильської аварії. Тоді нам грамоти дають і добрим словом згадують.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.