«Дід Олекса попав за язика»: козятинці поділилися історіями репресованих рідних

• Мільйони українців закатувала радянська влада. У Козятині місцем збору репресованих був продпункт, звідки ешелонами відправляли або на заслання, або на розстріл.
• Трагічні історії закатованих комуністами родичів розповіли козятинці в музеї — там відкрили нову експозиційну залу, присвячену репресіям

Село Козятин, 20-ті роки минулого століття. У клуні на обійсті Олекси Шкільнюка збираються козятинці, що мріють нарешті звільнити Україну від гніту північного сусіда. Тим часом Єфросинія, дружина Олекси ходить довкола клуні, контролює, чи не йде хто чужий, чи ніхто не підслуховує. Через деякий час Олексу арештовують — хтось здав, що в нього вдома збираються члени організації «Гуляй воля» — повстанського руху, що боровся за незалежність України.

За те, що переховував повстанського отамана Мусія Артемчука і підтримував армію УНР, Олексія Шкільнюка засуджують до десяти років таборів. Спочатку він потрапляє на Соловки, потім опиняється на теплоході «Піонер», що працює на будівництві Біломорканалу.

— Прадідусь Олекса після того, як повернувся, ще трохи пожив, попрацював у колгоспі їздовим, — розповідає Алла Гордійчук, правнучка Олексія Шкільнюка. — Моя мама пам’ятає, що він повернувся з дуже хворими ногами. А прабабця Єфросинія дожила до 93 років, я вже була у підлітковому віці. Вона мало що розказувала. Старше покоління звісно більше нас знало. Єдине, що в нашій сім’ї казали, то це те, що «дід Олекса попав за язика».

Після того, як Олексія Шкільнюка арештували, вся сім’я отримала клеймо «родини ворога народу». Четверо дітей, хата недобудована. Стільки проблем звалилося на плечі Єфросинії. Алла Гордійчук каже, що прабабуся була дуже мудрою і сильною жінкою.

— Суд над прадідусем був у Бердичеві, — продовжує Алла Гордійчук. — Прабабця туди ще їздила, коли його засудили. Потім почалися проблеми — декого з дітей навіть відрахували зі школи. Прабабця пішла в колгосп, забрала дітей, вони там всі разом працювали. Громада за них заступилася і таким чином їх не виселили, але відбиток на родину це наклало. Коли постало питання, щоб мій дідусь, син Олекси, пішов до армії, а він же був сином ворога народу, прабабця вирішила це питання — закололи кабана і все владнали. Адже без служби армії в ті роки було неможливо влаштуватися на нормальну роботу.

Репресували двічі

Семен Кирилюк із Рубанки потрапив під радянські репресії двічі. Спершу його арештували за наклепом — хтось збрехав, що він вкрав з колгоспної комори буряки. За це йому дали чотири роки трудового табору у Біробіджані, що на далекому сході росії. Повернувся в рідну Рубанку Семен під час голодомору. Він був одноосібником, але мусив віддати свою землю у колгосп. Переїхав до Козятина, став працювати у санітарній службі на залізниці, однак у 1937 році чоловіка арештували вдруге. Його звинуватили в антибільшовицькій пропаганді і засудили вже до десяти років трудових таборів.

Дружина Марія писала листи, щоб дізнатися, де її чоловік. «Без права на листування» — лишень надходила відповідь. Потім надійшов лист, що Семен нібито захищає Воронеж. Лише після смерті Марії стало відомо, що насправді Семена розстріляли.

— Для нашої родини наш дідусь — це легенда, пам'ять і гордість, — каже Павло Безпалько, онук Семена Кирилюка. — Мій старший брат Володимир, поет, в своїй збірці присвятив вірш нашому дідусю. Він так і назвав його «Без права на листування».

Станіслав Комар працював майстром зварювальників у вагонному депо, а в 1937 році його арештували.

— Із архівів я дізнався, що один із членів партії, який хотів на місце діда, написав на нього донос, нібито чув, що мій дід хвалився як в школі з малокаліберної гвинтівки стріляв по портретах вождів пролетаріату, — розповідає Михайло Комар. — Прийшли дідуся арештовувати, обшук зробили, але нічого не знайшли. Він рік пробув у в’язниці в Бердичеві. У 1938-му з нього зробили польського агента і розстріляли, а в 58-му реабілітували.

«Зайшов чоловік в сірій шинелі і тато дуже плакав»

Зазнав репресій і дядько Людмили Ясінської.

— Я про дядька нічого і не знала, — розповідає Людмила Ясінська. — Тоді про таке не говорили, а якщо і говорили, то не при дітях. Єдине, що я пам’ятаю, коли я була дуже маленька, до хати зайшов чоловік у сірій шинелі, з батьками сів за стіл, почав щось розповідати і тато дуже плакав. Минув час, тата вже не було серед живих, я почала розпитувати. Його молодший брат працював у депо, був на дошці пошани, грав у футбольній команді, думав, що все буде добре. Потім прийшов час, підігнали вагони, їх туди загнали і відправили на Бердичів. Повідомили, що через три дні їх розстріляли. 

Через багато років виявилося, що дядька Людмили тоді не розстріляли. Після жорстоких катувань у Бердичівській в’язниці йому вдалося вижити. Спершу його відправили в Улан-Уде. Там дали підписати папери: якщо буде передовиком праці — через десять років звільнять. Та минуло десять років, принесли на підпис ті ж самі папери. Подальша його доля невідома.

Казимира Лубчинського арештували на Різдво. Його відправили у Пермську область росії. У тих таборах його не стало, так само на Різдво — в офіційних документах вказано, що він помер від виснаження. Та правнучка переконана — його знищили.

— Свого часу я почала вивчати родовід і про цю гілку я нічого не знала, — розповідає Світлана Рибінська, правнучка Казимира Лубчинського. — Таке враження, що людей взагалі не було, наче вони й не існували. Я почала шукати в архівах, метричних книгах, справах репресованих і дізналася, що мого прадідуся репресували. У справі був колективний лист від мешканців села, таких самих колгоспників, які просили не засуджувати прадіда, тому що він просто хороший фахівець. Серед людей, які підписалися, було ще два моїх дідуся. Це було дуже сміливо на той час — пробувати захистити людину, яку влада хотіла знищити.

ВІдтворили інтер’єр кабінету НКВСівця

Історії наших земляків, які зазнали радянських репресій, тепер не лише в спогадах їхніх рідних — у Музеї історії міста Козятин відкрили нову експозиційну залу «Реабілітовані історією». Тут розмістили інтерактивну панель, у якій зібрали інформацію про закатованих людей, а також матеріальні об’єкти, що стали жертвами «червоного терору». До формування експозиції долучилися козятинці, які надавали копії справ своїх репресованих рідних.

Зала відтворює інтер’єр кабінету співробітника НКВС — дубовий стіл, обшитий червоним оксамитом, на ньому — чорнильна ручка, чорний телефон і копія справи репресованого.

Під час відкриття директорка Музею історії міста Лілія Макаревич розповіла історію своєї родини. Вбрана в одяг 30-их років, з вінтажною валізою у руках вона відтворила епізод з життя своєї мами, Віри Семчук, коли її разом з родиною відправляли на заслання.

— Мого дідуся і трьох його братів розстріляли, а всю родину відправили на заслання, — каже Лілія Макаревич. — На станції Козятин тих, хто підлягав виселенню, зганяли на продпункт. Протягом шести годин подавали ешелони, в які завантажували людей і везли до наступної станції, передбаченої в інструкції. Там було прописано, що переселенці мають право взяти з собою лише півтони речей, подекуди навіть менше, але найбільше мало бути продуктів. Із цього всього було видно, що їх очікують дальні країни, швидше за все, північ росії.

Під час відкриття нової експозиційної зали виступили Федір Бережнюк та Людмила Баюк.

 

Читайте також:

В один день хоронили 15 людей, його назвали «чорним вереснем»

Портрети Леніна повісили замість ікон: історія старовинної церкви у Козятині, якої вже не існує

«Квасоля в торбинці — єдине, що зосталось у нас для їжі»