«Квасоля в торбинці — єдине, що зосталось у нас для їжі»

Село Безіменне. Голод вбив тут п’яту частину населення. Фото з архівів газети

• У суботу, 23 листопада, ми згадуємо жертв голодомору 1932-33 років. Трагедія українського народу забрала тисячі життів.
• Козятинщина не стала виключенням. Страшний голод ледь не стер з лиця землі цілі села.
• Публікуємо спогади жінки, яка пережила голодомор

Майже п’яту частину населення села Безіменне знищив голодомор 1932-33 років, який штучно зробила радянська влада. За даними Першого всесоюзного перепису населення, зробленого у 1926 році, в Безіменному проживало 1047 осіб. А голод, який тривав два роки, забрав життя 227 мешканців села. Такі дані наводить «Національна книга пам’яті жертв голодомору». Інформацією з нами поділився наш земляк Дмитро Дахно, який досліджує історію Козятина.

— Ця трагедія стає ще ближчою, коли вчитуєшся в знайомі прізвища нашого Козятинського району, — каже Дмитро. — Понад 4369 безневинних жертв, 796 унікальних, до болю знайомих прізвищ, 45 сіл Козятинського району розмістились сухими статистичними даними в три стовпчики на 36 сторінках «Національної книги пам’яті жертв голодомору». На мапі зазначені села, де були зареєстровані жертви Голодомору. Далі йде перелік сіл із кількістю жертв та прізвищами найбільш чисельних постраждалих родин.

Зовсім поряд із Безіменним невелике село Молотківці. Це одне із сіл колишнього Козятинського району, яке постраждало від голоду найбільше. Там загинуло 309 селян голодною смертю. Найбільше постраждали родини Юхимчук, Андрощук, Войтюк, Бабій, Діденко, Сослюк, Миколюк, Коцюбнюк і Шевчук. Страшно уявити, на що перетворилося село, в якому наприкінці ХІХ століття було два млини і проживала 761 особа.

Молотківці, як і Безіменне були занесені на «Чорну дошку». До таких населених пунктів не постачали харчі і забороняли торгівлю. Їхати на базар торгувати не могли селяни й в інші населені пункти, це також було під забороною. Занесення на «Чорну дошку» було особливо жорстоким видом покарання для сіл, котрі не виконували плани по хлібозаготівлі, які часто виявлялися непідйомними.

Рятували горобці і бур’ян

На іншому краю колишнього Козятинського району розташоване село Вівсяники. Воно також було одним із тих, які постраждали від голодомору найбільше. І Вівсяникам теж не пощастило опинитися в числі сіл, занесених на «Чорну дошку». Тут від голоду померло 222 людей. Тоді як у 1926 році населення становило 2209 осіб.

«У хаті не стало ні хліба, ні картоплі, ні молока, не було чого їсти. Ми плакали і просили маму, щоб вона дала їсти. Вона нас пригортала до себе і плакала. Весною ми з братом Павлом ходили по городі і руками розгрібали землю, шукаючи випадково залишену після збирання врожаю мерзлу картоплю. Виривали для їжі молодий бур’ян, молоду траву, гірчак, кульбабки, що не розквітли. Старший брат Іван ловив маленьку рибку (коблики), в’юнів і жаб у ставку. Мама у печі запікала те, що він приносив, і давала всім порівно, щоб ніхто не помер. Брат Іван вночі витягав із-під солом’яної стріхи нашої хати горобців, мама їх ошпарювала окропом, скубла і з бур'яном і травою варила. Ставок із маленькою рибкою вівсюшкою, горобці і бур’ян врятували нам життя», — згадувала Марія Петренко, жителька села Вівсяники.

Ці спогади ми знайшли у «Національній книзі пам’яті жертв голодомору». Коли почався голод, Марії заледве виповнилося п’ять років. Її родина була не бідною — мали і господарство, і помічників. Але радянська влада їх розкуркулила.

«Я не зрозуміла нічого, коли до нас на подвір’я прийшли якісь незнайомі здоровенні дядьки і стали все забирати — корову, коней, овець, свиней, птицю, реманент для обробки поля і почали розбирати клуню і хліва. Мама почала плакати, татко став сумний, брати почали плакати, а я почала кричати на весь голос. Мама мене обняла і сказала: «Не плач, доню, Бог нас не залишить». Забрали у нас все. Няньки і пастух теж пішли від нас. Потім я почула від сусідських дітей, що ми куркулі і нас розкуркулюють. Я не могла своїм маленьким розумом збагнути, що трапилось в нашій сім’ї. У нас все забрали, ходили якісь люди, чогось шукали, залізними киями штрикали в землю і в гній, біля розібраного хліва. Ми з братом сиділи на печі, а під нами була в торбинці квасоля — єдине, що зосталось у нас для їжі. Великі дядьки витягнули торбинку з квасолею з-під нас і сказали: «Все одно здохнете як собаки» і обматюкали нас», — йдеться у спогадах.

Людей ховали заживо

Від голоду у Вівсяниках почали вмирати люди. До кожної хати під’їжджав чоловік із вилами, витягав ними тіла мертвих і віз до місцевого цвинтаря, де усіх, хто помер голодною смертю, скидали в одну велику яму.

«Одного разу підвода під’їхала до хати, де був ще живий виснажений голодом непритомний чоловік. Його стали витягати з хати вилами для гною, а він заговорив, але вони його все одно поклали на підводу і сказали йому, що другого разу не хочуть за ним приїжджати, тому що він все одно помре. Його дружина бігла за возом і кричала, щоб віддали його, бо він ще був живий. Бігла за підводою до самого цвинтаря. Коли віз перекинули і вивалили з нього мертвих, вона витягнула його із купи мертвих тіл і притягнула додому. Від голоду в селі почалося людоїдство. Їли дітей. Я дуже боялася, щоб мене не зловили і з’їли», — згадувала Марія Петренко.

Голодомор 1932-33 років став трагедією українського народу. Щороку в четверту суботу листопада ми вшановуємо пам’ять жертв, чиї життя забрав голод.

— Пошукайте своє рідне село в «Книзі пам’яті», можливо й ви знайдете близьких та рідних, про яких вже забули розповісти заплакані очі баби та діда, — каже Дмитро Дахно.

«Національну книгу пам’яті жертв голодомору» можна знайти за посиланням.

Читайте також:

Козятинське училище — навчальний заклад трьох століть

Що їли козаки? Історикиня розкрила кулінарні секрети запорожців

Глуховецька та Самгородоцька громади зберегли культурну спадщину