Святиня на березі Десни: історія Самгородоцького костелу, що пережив три епохи

• Старовинний костел у Самгородку — один із небагатьох давніх римо-католицьких храмів Козятинщини, що зберігся до наших часів.

• Яка трагічна історія кохання спричинила появу святині і що поєднує її з Одесою та Житомиром — читайте у нашій публікації

Самгородок — мальовниче село на березі річки Десна. Раніше це було містечко. Свого часу тут були пивоварня, лісопильні, фармацевтичний склад, різноманітні лавки та навіть фотостудія. Усе це належало євреям, адже у містечку була чимала єврейська громада — станом на 1897 рік у Самгородку проживало 1234 євреї, 1749 православних і 622 римських католика, про що свідчать дані перепису населення. Попри те, що католицька громада у містечку була не такою чисельною, у Самгородку був свій костел — тоді справжня розкіш для більшості населених пунктів сучасної Козятинщини. Історія цієї святині сягає початку ХІХ століття.

Колись Самгородок як і навколишні села були частиною Речі Посполитої, тож зовсім не дивно, що на землях Самгородка володарювали польські шляхтичі. Одним із таких панів був Прот Потоцький — останній Київський воєвода, великий землевласник, якому належав не лише Самгородок, а й Махнівський ключ (Махнівка, Глухівці та деякі інші населені пункти, що нині є частиною Махнівської і Глуховецької громад).

Саме з іменем Прота Потоцького пов’язують стрімкий розвиток Самгородка. Однак у 1792 році життя шляхтича перевернулося з ніг на голову — його дружина Маріанна Любомирська, донька старости Хмільника закохалася в молодшого за себе графа Зубова і вирішила покинути Прота. Спершу Маріанна просто жила з коханцем, а згодом зовсім розірвала шлюб. Чи то збіг, чи трагедія в особистому житті настільки вибила грунт з-під ніг шляхтича, але після розлучення Прот Потоцький збанкрутував. Тоді землі Самгородка опинилися у руках інших шляхтичів, Копчинських. І саме завдяки ним у містечку з’явився костел.

Прізвище Копчинських згадується у реєстрах війська запорізького — за 1649 рік є згадка про Пархома Копчинського з Лохвицької сотні Миргородського полку. Як і Потоцькі, Копчинські також були шляхтичами Речі Посполитої і великими землевласниками, але не такими відомими, як Потоцькі.

В архівах зустрічаються два імені Копчинських, пов’язані із Самгородком. Одне з них — Вікентій. У документах Київської казенної палати є справа за 1840-42 роки про повернення селянина-втікача Мойсеєнка до володінь Вікентія Копчинського. Інше ім’я — Тадеуш.

Вікентій і Тадеуш Копчинські — це рідні брати. До 1833 року Самгородок належав Тадеушу, він передав свої володіння разом із 348 кріпаками Вікентієві. І саме за часів Тадеуша Копчинського у Самгородку звели мурований костел. Це сталося у 1822 році, про що свідчить «Словник географічний Королівства Польського».









У вищезгаданому джерелі святиня носить ім’я «Wincentego a Paulo» і назву здебільшого помилково перекладають як «костел Вікентія і Павла». Однак храм у Самгородку спорудили на честь Вінсента де Поля, католицького святого. Він увійшов в історію католицької церкви тим, що створив нову систему підготовки священослужителів у семінаріях і заснував місіонерські спільноти Отців Лазаристів та Дочок Милосердя, що мали на меті підвищити рівень освіченості як серед духовенства, так і селян, а також допомагали бідним та знедоленим. Обидві інституції існують до цього часу.

Костел святого Вінсента де Поля належав до Липовецько-Бердичівського Деканату Житомирської дієцезії. У метричних книгах знаходимо записи про хрещення, народження та смерть не лише мешканців Самгородка, а й Михайлина, Коритуватої, Мухуватої, Станилівки, Лосіївки та Куравської Слободи (сьогодні Польова Лисіївка і Рівнинне Калинівської громади). Все тому, що до приходу Самгородоцького костелу входили не тільки села під Самгородком, а й містечком Прилуки (сучасні села Нова та Стара Прилуки під Турбовом). Хоча відстань між Самгородком і Прилуками була чималою — майже 20 кілометрів навпростець.

Ксьондзи в костелі змінювалися часто. У різні роки настоятелями храму були Вітольд Змечеровський, Фома Писанко, Владислав Сіраковський, а також Олександр Самосенко. Останній, до речі, опікувався також костелами у Білопіллі та Козятині, жоден з яких не дожив до наших часів.

Про отця Олександра Самосенка відомо чимало. Він — один із тих католицьких священиків, котрі зазнали репресій. Отця Олександра на сім років відправили на Соловки. Після заслання у 1940 році священик повернувся до України і став опікуватися спершу римо-католицькою парафією у Житомирі, а згодом став настоятелем костелу святого Петра Апостола в Одесі.

Тим часом костел у Самгородку спіткала не найкраща доля — храм використовували як складське приміщення, а згодом у стінах святині зробили палац урочистих подій. У храмі, де вінчалися і проводили службу Божу, влаштовували навіть дискотеки. Реконструювали святиню аж у 1992 році. Оновлений храм освятив єпископ Ян Ольшанський. Нині колишній костел Вінсента де Поля відомий як храм святої Анни.

Читайте також:

Що ховається всередині старовинного вітряка у Білопіллі

«Кірпічик» з ОРСівського хлібзаводу, ситро та морозиво — чим пахло рідне місто у дитинстві

Проводили лижну естафету, грали у хокей і купалися взимку в Водокачці