Завдяки йому у нас з’явилася площа та ПРБ

• У 60-их роках минулого століття міським головою Козятина був Петро Гутовський.
• Він був одним із тих, хто доклав чимало зусиль для розбудови Козятина після Другої світової війни.
• А ще мріяв, щоб у нашому місті відкрили ліфтовий завод

Петро Гутовський не був корінним козятинчанином. До нашого міста він потрапив за розподілом: підрозділ, у якому служив чоловік, перевели до Козятина. Адже задовго до того, як стати керманичем міста, Петро був кадровим військовим. Він пройшов Другу світову війну, у тій страшній війні втратив слід обидвох своїх братів. Донька Світлана розповідає, що батько шукав їх усе своє життя, але так і не зміг віднайти. Найімовірніше, один із братів Петра перебував під час Другої світової на західному кордоні Радянського Союзу, інший був льотчиком і нібито похований у Полтаві.

Після війни Петро Гутовський не зняв однострій, а продовжував служити. На ту пору військові підрозділи часто перекидали з одного населеного пункту в інший. Петро служив і в Шепетівці, і у Вінниці, де з’явилася на світ його єдина донька Світлана, а вже потім отримав наказ відправитися до Козятина, де залишився назавжди.





— Батько був начальником продпункту, — розповідає Світлана. — Там жили військові із сім’ями: мої тато з мамою і ще декілька сімей. Хороші умови там були. Усі офіцери ходили туди в обов’язковому порядку стріляти. Влаштовували гру у городки. Ще там був ставок, в якому батько любив плавати. А потім нас переселили із продпункту до «хрущовки».

Усі дні пропадав на ПРБ

Згодом Петро Гутовський покинув військову службу, працював на товарній станції Козятин. А вже потім став козятинським міським головою. Це було на рубежі 50-их — 60-их років.

►Петро Гутовський із дочкою Світланою

— Батько працював разом із Кожушним, він був у нього секретарем, — продовжує Світлана. — Але тоді головним у місті був не мер, а перший секретар райкому партії. Щоправда, хто був секретарем райкому, я вже не пригадаю.

Світлана згадує, що у батька був дуже щільний графік. Він вставав удосвіта, випивав чашку кави чи склянку квасу, який власноруч готувала кохана дружина Лідія, а тоді їхав у справах. Повертався додому вже близько опівночі. І так увесь час.

►Петро і Лідія Гутовські

— Тоді саме забудовувався ПРБ, — каже Світлана. — Тато цілими днями там  пропадав. Там клали асфальт на головній вулиці (Захисників України, яка раніше була 8-ою Гвардійською, — авт.). При батькові нашу площу зробили з цими деревами гарними. І каштани у центрі міста садили. Я сама вчилася у школі №2, ми разом із однокласниками та іншими учнями школи саджали ці каштани.

Вільного часу у Петра практично не було, та коли взимку видавалася вільна хвилинка, він дуже полюбляв кататися на ковзанах.

Хотів зробити Козятин індустріальним центром

Коли Петро Гутовський був міським головою, начальником відділення дороги був Георгій Лєсков. Він доклав зусиль для будівництва басейну «Дельфін» та упорядкування зони відпочинку на Водокачці. Разом із Петром Гутовським вони зробили внесок у будівництво одного з корпусів Центральної районної лікарні, де зараз розташований Пенсійний фонд.

— Тоді навіть жартома казали, мовляв, Петре Федоровичу, вам разом із Георгієм Самойловичем завжди буде місце, раптом що, — каже Світлана.

Ще Петро Гутовський мріяв про те, щоб у Козятині побудували завод із виробництва ліфтів. Він навіть їздив із цього приводу до Києва, де познайомився з письменником Михайлом Стельмахом (у домашній бібліотеці була книжка з його автографом). Але зрушити питання будівництва заводу з мертвої точки так і не вдалося.

Після того, як Петро Гутовський склав свої повноваження, він певний час працював у гуртожитку нашого училища. Вже потім пішов на пенсію. Дочка розповідає, здоров’я у батька підкосилося — був і тиск, і проблеми з нирками. Давалися взнаки і поранення, які отримав на війні.

— У нього шрами були на голові, — продовжує Світлана. — І пальчики на пучках всі були стесані. Батько рано помер, у 68 років. Це було у 1984 році.

Онук загинув на війні

Світлана каже, батько дуже чекав онука, тому коли на світ з’явився її син Віталій, Петро був дуже радий.

— Колись батьків портрет висів у міській раді, — згадує Світлана. — Там були портрети усіх колишніх голів. Я приходила з сином і ми дивилися на батькову фотографію.

Онук Петра, Віталій Лукомський пішов слідами дідуся. Коли у 2014 році почалася війна, він пішов добровольцем. Був у зоні проведення антитерористичної операції двічі. Та, на жаль, у 2021 році його життя забрала війна. Йому було лише 47. Віталія Лукомського нагородили відзнакою Президента України — Медаллю «За участь в антитерористичній операції». Він був у Світлани єдиним сином. Поховали Віталія на Алеї Слави. Його портрет на Дошці пам’яті, серед світлин наших військових, яких ми втратили впродовж дев’яти років російсько-української війни.

— Залишилось у мене двоє онуків, — каже наостанок жінка. — Старший служив строкову службу у Президентському полку, а молодший поки ще студент, навчається у Києві.

Читайте також:

Наша історія: у Козятин з концертом приїжджав Микола Лисенко з хором

Увесь Козятин ходив дивитися на його афіші

Козятинчани, які увійшли в історію України

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.