Свій 75-річний ювілей зустріла жінка, яка працювала електрогазозварником і будувала «Азовсталь»

• Доля. Про таких як Світлана Кузьмінська кажуть, що вона мала народитися хлопцем. В дитячі роки була нянькою своїм молодшим братикам і сестричці.
• У вільну хвилину бігла з вудкою до ставка ловити рибу. Перед сном брала батькового коня і верхи об’їжджала село.
• Після школи тітка ювілярки забрала племінницю в Маріуполь, але доля повернула нашу героїню у рідні краї

Познайомилися ми зі Світланою Кузьмінською через раду ветеранів праці. Вони вітали ветерана своєї організації з днем народження, 75-річним ювілеєм. Коли нам стало відомо, який життєвий шлях пройшла наша землячка, ми не могли не зустрітися з нею. Адже ця жінка колись працювала електрогазозварником і була серед тих, хто зводили дев'ятиповерхівки «Азовсталі».

Домовитись про зустріч з ювіляркою нам вдалося не відразу. «Навіщо про мене писати?» — казала вона. Допомогли авторитет ради ветеранів і сусідка Надія, яка й вмовила нашу героїню розповісти про себе.

— Народилася 10 вересня 1947 року в родині селян. Росла в багатодітній родині та була серед двох братиків і сестрички найстаршою. За відсутності батьків була молодшим дітям нянькою. Коли трохи підросла, проходила університети на полі з сапою у ланці. Після завершення сільської дев’ятирічки тітка забрала мене в Жданов, так раніше називався Маріуполь. Вступила до училища, де набула кваліфікації електрогазозварника. Після закінчення навчання в училищі була направлена в робітничу бригаду, яка будувала першу дев’ятиповерхівку «Азовсталі».

— То це ви зробили таке надійне укриття для полку «Азов»?

— Комбінат «Азовсталь» дуже великий, його будувала не тільки я, але в ті роки дійсно все робили за стандартом і на совість.

— А як ви повернулася у рідне село?

— О, то окрема історія. У відпустку я приїздила додому в село. А в Самгородку в лікарні лежав мій брат Анатолій і я провідала його в лікарні. На санпропускнику був водій санітарної машини. «Вам кого?» — командирським голосом запитав він. «Я до брата Анатолія із Збаража». «Зараз покличу», — сказав він. Тільки, як виявилося пізніше, за свою послугу в лікарні він забрав мене. Спочатку як знайомий шукав привід для зустрічі. Потім став регулярно приїздити до мене на рибу, коли у нього тої риби в самого вдосталь було. Підтримували дружні стосунки. Коли в 1972 році запропонував мені руку і серце, я погодилась.

Поїхав зі мною до Жданова, влаштувався там на військовий об’єкт. Нам можна було поселитися в сімейному гуртожитку, та ми з тезкою мого брата Анатолія, чоловіком Анатолієм наймали квартиру. Чого її було не орендувати, коли це коштувало на місяць 5 рублів. У 1973 році у нас народилася донька Іринка і бабуся чоловіка так хотіла бути нянькою нашій малечі, що сказала «їдьте в Козятин, а я вам тут хату куплю» і ми переїхали.

Розповідь нашої землячки настільки була цікавою і душевною, що ми навіть коли виникали питання, не наважувалися її перебити.

На той час пані Світлана вже мала за плечима технічну освіту і влаштувалася на роботу прорабом на яйцебазу Козятинського міськторгу.

За хороші показники їй запропонували роботу на посаді головного інженера Райкомунгоспу. Цей відрізок її життя, який припав на середину 70-х, ювілярка згадує по-особливому. 

— Тоді в нашому районі відроджувалися села, з’явилося багато новобудов. Пам’ятаю, як при Дубенкову ми будували багато об’єктів, один із них табір для дітей «Пролісок».

— Ви розкажіть, скільки у вас за розбудову районних об’єктів нагород від керівництва району і області, — підключається до розмови сусідка Надія.

— А що їх згадувати ті нагороди. Стара слава нову любить, а її немає. Зараз я пенсіонерка, що чекаю пенсії, і щоб купити сала по 200 гривень, заглядую в руки дочці. На свою пенсію я на сало по 200 гривень можу тільки дивитися. Тільки я ні на що не скаржуся, в душі розумію, що для всіх зараз час важкий.

— Ви з Райкомунгоспу пішли на заслужений відпочинок?

— Ні, наша будівельна компанія припинила свою діяльність. Останнім моїм місцем роботи було «заготзерно», там я працювала на посаді інженера, а вже звідти у 2002 році пішла, як ви кажете, на заслужений відпочинок.

— І як вам живеться на пенсії?

— Так живеться, як пенсіонеру 2022. Стараюся по можливості бути в русі. У мене є багато чудових друзів, заходять до мене, ось так і живу.

— Ви завдяки Маріуполю отримали путівку в життя, не жалкували, що покинули там все і переїхали жити в Козятин?

— Можливо в Маріуполі я досягла б більшого, тільки зараз все воно в минулому. Зараз дивлюся на кадри з розгромленого міста по телевізору і душа болить за людей, які залишилися на зиму без житла.

Нещодавно пані Світлана мала важке захворювання. Коли ненароком ми збилися на тему війни, вирішили не ставити їй більше питань. Подякували господині будинку за приємну зустріч і домовились, що на 80-річний її ювілей ми також прийдемо.

Вже на вулиці сусідка Світлани Кузьмінської каже: «Добре, що тітка забрала її з Маріуполя, а то зараз вона могла бути в якомусь фільтраційному таборі московитів».

Читайте також:

З комп’ютером на «ти» 90-річна Маргарита Пазельська

Як залізничник хотів навчити росіянок борщ варити

Ростуть баштанні і в нашому краї. Це довів наш земляк Анатолій Огороднійчук

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.