Олександр Никитюк: «Найбільш екзотичними в мене були вечори в Африці»

Олександр Никитюк – відомий вінницький художник та митець, родом з Козятина. Він був учасником незліченної кількості мистецьких фестивалів і виставок в Україні та за її межами. До речі, нещодавно він брав участь у пленері «Подільська лаванда»,що проходив у Козятині.

Митець поспілкувався з журналістом видання «Вечір» і розповів багато цікавого про своє життя, мистецтво, подорожі і улюблені та екзотичні вечори. Пропонуємо вашій увазі цей матеріал

Про вечір як особливу частину доби та вінницьких митців

Для мене вечір – особлива частина доби. Якийсь час я навіть роботи підписував «night», бо більшість з них були виконані після 22 години.

Під ранок вже зупинявся, перся додому спати або й тут, у майстерні, вкладався на дивані. І так тривало довгий час.

Тоді не було карантину, не було повномасштабної війни, тож була для цього можливість.

Але потім ковідні обмеження, а згодом і повномасштабне вторгнення розбестили в плані сну.

Наприклад, тепер треба бігти додому, бо ввечері настає комендантська година і невідомо, що може трапитися. А вдома я більше не працюю. 

Тому зараз для мене вечори – це переписки з друзями, знайомими художниками або власні роздуми, написання проєктів, підготовка, обдумування ідей.

Для себе не розглядаю можливість відпочивати якось по-іншому, ніж займаючись творчою діяльністю. Або аналітичною – ознайомлююсь з тенденціями розвитку сучасного мистецтва, моніторю те, що відбувається у світі.

Навіть уві сні думаю в цих контекстах, аби бути в темпі. Знаю, що є люди, які добре розділяють роботу й відпочинок, у мене вони майже нероздільні. 

Не ходжу в ресторани, не ходжу по клубах, але іноді відвідую цікаві концерти, літературні вечірки та заходи, де можна побачити щось альтернативне.

Адже саме заходи з новими, альтернативними форматами (на кшталт мистецьких виставок у креативному просторі «ПІЧ») перебувають поки в напівандеграунді. І це якраз така «каша», хаос, з якого з’являється нове мистецтво.

Та й у Вінниці митці (не лише художники, а й поети, письменники та музиканти) вже зараз консолідуються і формують своє спільне середовище, з’являються нові андеграундні осередки – і це дуже важливо.

Також Олександр іноді малює вечорами мурали. Загалом він був залучений до створення чи не всіх стінописів у Вінниці – у якості виконавця, автора ескізів чи консультанта.

 Яєчня-піца

Зазвичай я вечеряю яєчнею. Є навіть історія, пов’язана з нею. Колись одна телевізійна компанія у Вінниці організовувала кулінарний захід – запрошувала митців, різних відомих творчих людей. Там була кухня, де учасники готували й давали спробувати відвідувачам, а ті мали оцінити від 1 до 10.

Мені зателефонували, запропонували теж взяти участь – я погодився. А коли спитали, що буду готувати, відповів – «яєчню». Наступного дня перетелефонувала їхня менеджерка, запитала, що мені потрібно для приготування яєчні.

Я почав перераховувати: «ковбаса, картопля, морква, цибуля, перець…» – дуже багато інгредієнтів. І лише в кінці згадав про яйця (сміється – авт).

Це яєчня за моїм особливим рецептом: спочатку обсмажував картоплю, потім додав решту інгредієнтів, зверху – яйця, зелень і спеції. Виходить мініпіца

Ще цього року, вперше за останні 10 років, змушений був закручувати огірки, бо ціни взимку на них злякали, тож вирішили з сестрою, що потрібно зробити якісь заготовки. Тому це ще один інгредієнт, який додасться до вечері цієї зими. 

Також в мене були такі ритуали раніше: ввечері перед сном попити пива, а вранці – кави. Але зараз не дозволяю собі цього робити. 

Про найекзотичніший вечір 

Найбільш екзотичними в мене, напевно, були вечори в Африці. Туди я поїхав кілька років тому на запрошення двох митців із Бельгії, які зараз тимчасово живуть у Кейптауні, та багато років створюють галерею просто неба.

В цій галереї зібрані найкращі зразки стріт-арту й мурал-арту, які існують у світі. І мене запросили створити найбільший мурал. Для мене це була велика честь.

Поки жив там, мене, звісно, цікавила місцева культура. Особливістю Кейптауну є те, що він розділений на різні квартали (townships – авт.).

Наприклад, ми жили в “білому”, тож хотілося потрапити в Каєлітшу (Khayelitsha – авт.), «трущоби» для чорних – небезпечний кримінальний район, куди білому зазвичай взагалі немає дороги, адже вийти живим звідти фактично немає шансів. Але один мій колега налагодив діалог із місцевими художниками, а місцеві художники мають стосунки з кримінальним світом.

Європейці із супроводженням таких авторитетів могли побувати в тому районі, побачити як там живуть. Нам також влаштували таку екскурсію, і ми на «роверах» їздили цілий день районом, а ввечері нас повезли на місцеву дискотеку. Взагалі було жорстко, але цікаво.

Наприклад, дивно було бачити як дві дівчини несуть схожий на нашу ванну пластиковий ящик, повний пива й льоду. Я подумав: «Це вони, мабуть, на компанію якусь несуть». Але ні, то все було для себе. 

Взагалі, попри те, що Каєлітша – це бідний район, де люди живуть у контейнерах, але ввечері вони ходять на такі дискотеки й готові останні гроші викласти – себе показати.

Навіть поліцейська (до речі, поліцейськими там можуть бути лише чорні), теж стояла на дискотеці й пила якийсь алкоголь – разом зі всіма. Така консолідація місцевих.

Того вечора нам дозволили бути на цій дискотеці до 23 години, а потім сказали «звалювати», бо коли досягається певна доза алкоголю, починаються місцеві «розборки», краще там тоді не бути.

Це був екзотичний вечір на дискотеці. Який можливий тільки в такому місці.

Про найкращий та найгірший вечори

Найкращий вечір мені згадати важко. З останніх – до мене повернулась моя родина, яка виїжджала за кордон. Я дуже скучив за ними. Радів, коли вони повернулися.

І нарешті зміг вночі нормально виспатися, бо нічого емоційно не турбувало. Ми розбирали подарунки, обмінювалися розповідями.

Взагалі для мене були найкращі часи, коли в Україну спокійно приїжджали художники й була змога бачитися зі своїми друзями-митцями, брати участь у мистецьких фестивалях, подіях, симпозіумах, ленд-артах. На жаль, сьогодні ми не маємо такої можливості.

Найгірший вечір останнього часу – коли «прилетіло» по Вінниці 14 липня 2022 року у Будинок офіцерів. Там поряд живе мама моєї дружини – професорка медичного університету, літня людина, яка займається науковою діяльністю. Вибухом у неї в квартирі повибивало всі вікна, штукатурка облетіла… Того дня й вечора ми розбирали завали, бачили з вікна, що відбувається на площі.

У неї дома висіли картини, які побило шматками скла. Вони такими й дотепер залишились – пошкодженими. З маленькими дірочками – як згадка про ті події. 

Це було дуже важко усвідомити, що у Вінниці таке відбулось. Відчути на своїй шкірі, бути присутнім, відчути це на дотик, на запах… Відчути війну.

Тепер досі, коли проїжджаю чи проходжу тією територією, – шкірою біжать мурахи. Вона вже ніколи не буде тією площею біля Будинку офіцерів, якою була раніше. 

Взагалі я впевнений, що Україна переможе, але коли та як – це дуже важке питання.

Автор: В'ячеслав Луцков

Читайте також:

«Подільська лаванда» у Козятині зустріла художників з різних міст України

Наші музейники здивували вінницького художника Олександра Никитюка автопортретом 30-річної давнини

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.