Зараз так важко зустріти чийсь погляд. Маю на увазі добрий, приємний погляд, з яким хочеться зустрітись.
Зазвичай в маршрутці, на конференції, в поїзді поглядом не зустрінешся – всі втикають його в екран свого ноутбука/смартфона/телефона/читалки. Навіть парочки на побаченні – трясця ж вам – сидять навпроти і читають щось з екрану свого гаджета, іноді під ніс собі щось бурмочучи. І навіщо вам те побачення? У вас секс по телефону, чи що? Вживу вже нецікаво??? Дивуюся.
Іноді в маршрутці можна зловити на собі важкий погляд бабусь та жіночок середнього віку. Вони дивляться з дивною сумішшю огиди, зневаги і осуду. Одразу озираюсь – що не так? Наче чиста, нормально вдягнена, пиво не п'ю і не лаюсь на всю маршрутку. Відповідаю запитально-впертим поглядом в очі: мовляв, що не так? Зазвичай тоді кривлять губи і знаходять собі інший об'єкт для спостереження. Ледве що під ноги собі не спльовують від огиди. Після зустрічі з таким поглядом почуваєш себе зґвалтованою в особливо жорсткій формі.
Буває погляд липкий, роздягаючий. Так дивляться чоловіки середнього віку. Не всі, але лише вони так вміють. Мовляв, а ти нічого, спробуємо? Цей погляд легко з себе скинути, як смітинку з плеча. Але іноді після нього хочеться протерти руки вологою серветкою. Бо липко і неприємно.
Є погляди крізь тебе – таких більшість. Дивляться просто в очі – але в тих очах пустота. Паралельно в тої людини думки про вечерю, про підлого шефа чи про низьку зарплату. Цей погляд сумний і пустий, і він дуже заразний. Зустрівшись з кількома такими, починаєш на світ теж дивитись байдуже. Дивишся - і не бачиш, думаєш про своє.
Але бувають і чудові погляди, кожен з яких бережеш. Коли в тролейбусі скандалять – а ти зустрічаєшся поглядом з якоюсь дівчиною і усміхаєшся – ви з нею абсолютно однакової думки про цю ситуацію, і не треба слів. Коли зустрічаєшся поглядом з другом чи близьким колегою – ведеш очима – і це замість повноцінного діалогу. БО в цій зустрічі є і спільні жарти, і обмін судженнями, і підтримка, і емоції. Погляд вдячності від волонтера, від дитини, якій дав цукерку, від інваліда, якому допоміг піднятись по сходах…
А ще буває кілька таких випадків в житті, коли ти відчуваєш погляд – знаходиш ці очі – і пропадаєш. Мурашки по тілу, слова зникають, і все зупиняється, як в рекламі "Даніссімо". І тільки той погляд напроти – і в ньому весь світ. І тоді забуваєш про всі липкі, байдужі, злі погляди до цього моменту… Головне, аби в той момент він – той, хто на другій стороні вашого мовчазного діалогу – відчув те ж саме. А таке буває ну дууууууууууже рідко…
