Вже рік, як під час виконання бойового завдання безвісти зник наш земляк Олександр Дмитрук
- Сестра Воїна Оксана Данилюк із сумом констатує: не справедливо, що два роки поспіль на святі села Кашперівська громада не згадує брата, а дехто не знає, до якої категорії його можна віднести. Хоча рідні, друзі, побратими знають, що він Герой з великої літери.
— 17 липня минає рік відтоді, як нам повідомили страшну звістку – під час виконання бойового завдання зник безвісти мій брат — Олександр Дмитрук . Важко описати словами той біль, розпач і горе яке з тих пір ходить поряд і душить коли ти хоча б на хвилину залишаєшся на одинці зі своїми думками. Минув цілий рік…та стає тільки важче. Цілий рік намагань хоч щось дізнатися, безліч телефонних дзвінків усюди куди тільки можна звернутися, перегляд різноманітних телеграм каналів з фото наших військових, що потрапили у полон, та їхніми понівеченими тілами, марних надій отримати хоч якусь звістку про нього, — пише сестра нашого воїна-земляка Оксана Данилюк
Цитуємо допис Оксани:
«Мій Санька був звичайним, добродушним хлопцем. Усе своє дитинство він допомагав батькам, бабці з дідом, ніколи ні на що не скаржився хоча працювати доводилося важко. Ніколи він не міг пройти мимо бездомного кошеняти (через це ми з ним були багатодітні котячі батьки). Тому коли почалася війна, він не роздумуючи помчав до військомату, щоб захистити своїх близьких та рідну землю від ворогів.
Хоч не завжди усе вдавалося легко, він стійко долав усі труднощі та щей підтримував нас, щоб не панікували у перші дні війни. Спершу він стояв на захисті критично важливих об’єктів по Козятині, згодом пройшов навчання у м.Житомирі, та був прийнятий на службу до славнозвісної 79 бригади ДШВ. Самими яскравими спогадами з того періоду у нього були стрибки з парашутом та проходження смуги перешкод. Хоча він ніколи не хвалився своїми досягненнями та я страшенно пишалася кожним його успіхом бо з часом він отримав звання сержанта, пройшов ще одні навчання та сам навчав новобранців. Памятаю як одного разу при телефонній розмові я назвала його своїм колегою, а він поскаржився вперше, що мотивувати, та змушувати виконувати фізичні навантаження військових, які в батьки йому годяться то є нелегка справа. Але згадуючи його слова тепер розумію, що то було не самим важким випробуванням яке випало на його долю.
Мар'янка…це один із рубежі оборони під Донецьком, який відправили обороняти 79 бригаду, в т.ч. і нашого Саню. З перших днів як тільки він туди потрапив — був небагатослівним, та впевнений в тому, що ми обов'язково переможемо. Спочатку його оптимізму вистачало на нас усіх. Я свято вірила, що залишилось ще трішки і війна закінчиться, але чим більше він там знаходився…запал і оптимізм потроху згасав Він віддавався на повну своїй справі, спав мало, а на завдання ходив часто бо охочих як правило не вистачало. Одного разу він розповідав, що його наздоганяв танк, але він виявився спритнішим, а ще якось він потрапив під мінометний обстріл…і лише чудом залишився в живих.. В такі моменти коли ти ходиш під мирним немов і живеш спокійним розміреним життям важко навіть уявити те пекло у якому перебувають наші військові…мені дуже хотілося його підбадьорити підтримати, але я не могла підібрати слів… Як можна розвеселити бійця який 8 годин тягнув з поля бою свого метвого побратима під супроводом ворожого дрона, чи бере на завдання новобранця який пройшов лікування від першого важкого поранення в Ізраїлі, повернувся щоб і далі захищати Батьківщину. Він загинув від ворожого дрона на руках у мого брата і для нього то була не перша, але важка втрата. Я намагалася його розсмішити і відволікти від важких думок, але це було дуже важко. Він намагався робити усе щоб наблизити перемогу, проігнорував навіть вручення нагороди бо не міг покинути своїх побратимів…а вони в свою чергу любили його і йшли пліч о пліч з ним до кінця.
Остання наша розмова — це були надіслані фото мною з околиці його батьківського дому…
На мою думку не справедливо що, ось уже два роки на святі села Кашперівська громада не згадує мого брата, який народився, виріс, ходив тут до школи та у перші дні як почалася війна, навіть не заїхавши додому помчав у військомат. Мене шокує байдужість кашперівчан, які не знають до якої категорії його можна віднести. Сашині батьки і рідні, я і його кохана, побратими і друзі відносять його до категорії Героя з великої літери.
Кашперівчани не будьте байдужими та черствими, шануйте таких достойних, справжніх патріотів України як мій брат Саша»
Читайте:
«Майже рік щосекунди чекаю дзвінок». Рідні шукають мінометника Віталія Чогло
Мав приїхати на Новий Рік у відпустку, а потрапив в полон до ворога
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
Тетяна Борисівна