«Він мені дзвонив ще сьомого числа». Це була остання розмова

• Роман Берегович змалечку марив військовою справою.
• Два десятки років прослужив у Криму, втім мусив зняти однострій, щоб не приймати присягу держави-агресора.
• Коли почалося повномасштабне вторгнення, знову одягнув форму і пішов захищати свою країну. Та його життя обірвала війна

Роман Берегович народився і виріс у Козятині. Спершу ходив до садочка № 2, потім — до чотирнадцятого, на місці якого нині церква Святого Пророка Іллі.

— Його дуже з дитинства всі любили, — розповідає Лариса, мама загиблого захисника. — Коли зустрічала його першу виховательку Ліду Вікторівну і вона завжди питала мене: «Як мій Ромчик? Де він зараз?»

Мріяв стати «сордатом»

У Романа було щасливе дитинство. Що б не попросив, тато з мамою зроблять все. Лариса пригадує, як до ночі шила синові костюм, бо на новорічний ранок він хотів бути шаховим королем. Як вирізала власноруч якір із пластикової обкладинки і клеїла до фуражки, щоб підготувати форму моряка до параду в школі. А одного разу Роман захотів самоката. Тато приніс із роботи підшипники і змайстрував синові дерев’яний самокат, такий добротний, що на ньому досі можна їздити.

— Це з його дитинства залишилися такі, — показує Лариса іграшку — фігурку солдатика. — Він збирав, у нього була колекція «сордатиків». Де тільки з’являлися, він всіх скупляв. Колись йдемо, каже: «Мама, дай рубля, куплю солдатики». Колись рубель — це були гроші. Кажу: «Нема в мене, скільки тобі тих солдатиків треба?» Він іде — лежить рубель. Схопив цього рубля і пішов за солдатиками. Як то того рубля йому хтось з неба кинув.

Роман не просто колекціонував іграшкових солдатиків, він сам мріяв стати солдатом. Ще й до школи не ходив, як вирішив, що у майбутньому буде військовим.

— У нього була ця мрія з трьох років. Він ще не вимовляв букву «л», питали його, ким ти хочеш бути, він казав — «сордатом». І дуже просив «сордатські» чоботи, — каже Лариса, не стримуючи сліз. — Батько йому сказав: «Я тобі їх не куплю, тому що скажуть, що батько жаліє грошей на чоботи і купив тобі кирзові». Дідусь йому привіз такі. І він в цих чоботях ходив, тішився ними.

Повернувся до рідного міста

Коли підріс, пішов у третю школу. Першою вчителькою Романа стала Валентина Царук. Наш Герой був здібним учнем, старанно вчився. У школі, як і в садочку, його всі дуже любили.

— Як брали піонервожатих і організовували в школі табір, то ми від дітей тут відбою не мали, — згадує мама бійця. — Кожен раз ідуть зі школи і до нас заходять. Він був дуже добрий характером, дуже чесний.

Коли Романові виповнилося 17 років, він закінчив школу із срібною медаллю і поїхав до Харкова, щоб втілити свою дитячу мрію. Там вступив до авіаційного училища.

— Його питали: «Чого ти йдеш сюди?» Вже тоді училища були не такі престижні, — продовжує Лариса. — Рома каже: «Тому що у мене дід військовий і дядько військовий, і я теж хочу». Дідусь у нас закінчив Другу світову війну в чині капітана.

Після навчання у Харкові Роман працював на локаторній системі, забезпечував польоти. Він жив у Криму протягом двох десятків років. До пільгової пенсії залишалося ще п’ять, але мусив піти зі служби раніше через анексію півострова. Сказав, що приймати російську присягу не буде. Покинув все — роботу, житло і повернувся до Козятина.

Зібрав речі і пішов до військкомату

Коли стали формувати загони територіальної оборони, Роман Берегович одразу поповнив лави підрозділу. Було це ще до початку повномасштабного вторгнення.

— Він ще спав, коли мені подзвонили і сказали, що почалася війна, — згадує Лариса ранок 24 лютого. — Я кажу до нього: «Рома, вставай, сину, бо війна почалася». А він каже: «Як? Чого мені ніхто не дзвонить?!» Він зібрався і пішов. Потім прийшов, рюкзак у нього вже був складений, готовий, він за цей рюкзак і пішов.

Спочатку Роман Берегович разом із побратимами був на посту у Махнівці, звідти їх відправили в інші населені пункти Вінницької області. Вже потім наш земляк потрапив на Донеччину.

— Спершу одну бригаду відправили, потім другу, — продовжує мама Героя. — Він дзвонить і каже: «У мене хлопці поїхали, а я буду сидіти тут?!» Приїхав на одну ніч, зібрав деякі речі. А перед тим він мені подзвонив, сказав, мамо, щось купи, якісь тепліші речі, бо тут холодно, пішли дощі.

Коли з’являлася вільна хвилинка, Роман завжди дзвонив мамі вранці і ввечері. Розмови були короткі. «У мене все нормально, мамо. А в тебе як? Як твоє здоров’я?» — питав Роман.

— Це була дорога дитина, — розповідає Лариса. — Він мені дзвонив ще сьомого числа. Я з ним говорила, питала, чому ти, синочку, такий схвильований? Що трапилося? Чому в тебе голос такий? Я його по голосу відчувала, коли в нього щось не так.

Це була остання розмова матері з сином. У середу, 7 вересня, Роман Берегович загинув. У понеділок, 12 вересня, громада провела в останню путь Героя, який боровся проти окупанта.

— Я дякую міській раді, міському голові Тетяні Єрмолаєвій, Інні Наумовій, воєнкомату, воєнкому Андрію Бондару, отцю Роману і всім знайомим, всій громаді за підтримку і за допомогу, — каже мама загиблого бійця.

Допустилися помилки

У минулому номері газети ми публікували статтю про те, як Козятин проводив в останню путь Романа Береговича і написали, що військовий загинув поблизу села Мирне Херсонській області, оскільки саме така інформація прозвучала на площі під час церемонії прощання. Виявилося, що Роман Берегович загинув поблизу села Мирне, що на Донеччині.

 

Читайте також:

Пам'яті Героя. В Олега Ясінського після його похорону народилася внучка

Герой України Василь Пирогов мав багато мрій, і все перекреслив ворожий артобстріл

«Її слова: «В мене все добре», як вони багато означали!» Мама розповіла про Вікторію Поліщук

«Вони прийняли перший удар». Про Героя з Козятина Дениса Прилуцького

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.