Три роки на передовій, де кожен ранок був подарунком долі

• Руслан Полінкевич народився на Калинівщині. Там пройшли його дошкільні роки, далі — Херсон, строкова служба, Вінниця. В Козятин переїхали з дружиною і донькою Мариною. Коли на нашу землю вдерся ворог, він відправив своїх дівчат за кордон, а сам пішов захищати Україну. 26 вересня 2026 року Руслана не стало

Перше прощання зі славним воїном було біля будинку Героя. Свого захисника зустрічали рідні, близькі, друзі, сусіди, побратими. Саме до останніх ми звернулися, щоб вони розповіли про бойові подвиги Руслана.

— Ми служили в одній військовій частині, але ні разу не пересікалися з Русланом. З ким він виконував бойові завдання — всі там. Нам тільки відомо, що його дуже поважали в колективі, казали, що справжній козак, з яким можна у розвідку, і в вогонь, і у воду.

Сусіди також багато про Руслана не знали. 

— Будівельник від природи. Мав риси характеру такі, як здатність оцінювати вчинки інших без упередженості, керуючись правилами, а не особистими симпатіями. Мав високі моральні якості. А найбільшим скарбом його останніх років був онук Діма.

 «Чин похорону убієнного православного воїна з військовими почестями» разом із церковним хором звершив настоятель храму святого пророка Іллі митрофорний протоієрей Роман Масира.

По завершенні заупокійної панахиди траурний кортеж рушив на площу. Там за померлим захисником пройшов мітинг жалоби і пам'яті.

Відкрила його директор міського будинку культури Лариса Ромасько. Вона говорила про війну, трохи про політику уряду, захисників України і їхній тил — нас з вами. Далі ведуча перейшла до біографії Героя.

— Руслан Леонтійович народився 25 жовтня 1974 року в селі Жовтневому Калинівського району. Там промайнули його перші шість років дитинства.

Він був тихим, спокійним хлопчиком – таким, на кого дивишся і мимоволі усміхаєшся. Сусіди навіть, по-доброму заздрили: бо ріс у мами з татом добрий, лагідний і слухняний син.

Разом із хлопцями Руслан ганяв м’яча, грали у шпигунів, будували халабуди, а вдома, разом із старшим братом, допомагав батькам по господарству. Вже тоді в ньому було те особливе тепло, яке люди відчували не в словах, а в серці.

Потім родина переїхала до Херсону. Закінчивши 10 класів Руслан працював механізатором на тракторному стані, виходив у поле, сідав за кермо і з ранку до вечора працював на землі. Далі — строкова служба в армії. Після армії захотів спробувати свої сили. Заробити та чогось досягти, поїхав до Вінниці. Працював різноробочим, не цурався жодної роботи. Відкладав зароблені гроші – крок за кроком будував своє доросле життя.

У 1997 році, у спільних друзів, Руслан познайомився з чудовою дівчиною. Між ними одразу народилося те особливе почуття, якому не потрібні довгі випробування чи роки роздумів. Вони закохалися. І через місяць після знайомства стали чоловіком та дружиною. На той час Руслан працював у будівельній бригаді, був монолітчиком. Разом із бригадою об’їздив майже всю Україну – працював, заробляв, будував, не лише будинки, а й своє майбутнє.

В 1999 році в їхній родині сталося найбільше щастя – народилась донечка. З її появою для Руслана ніби змінився світ. Він був не просто татом – він був татом, який хотів бути поруч у всьому і найбільшим його багатством були його дівчата – дружина і донька.

У 2003 році родила переїхала до Козятина, відтоді це місто стало для його родини рідним. Руслан завжди багато працював. Хотів, щоб його родина мала все необхідне, щоб донька росла щасливою, щоб у домі був достаток. Тому у 2018 році поїхав працювати в Польщу. За два місяці до  початку повномасштабної війни Руслан приїхав до дому, щоб переоформити документи. Потім настало 24 лютого. Руслан розумів, що тепер найголовніше – уберегти своїх дівчат і відправив дружину і доньку в Чехію, до рідні. А сам пішов у військомат і 8-го березня 2022 року був зарахований до лав Збройних Сил України.

Далі була війна. Руслан Леонтійович пройшов Сєвєродонецьк, Авдіївку, Мирноград – найгарячіші напрямки, де кожен день міг стати останнім. Три роки на передовій. Мав численні поранення та дві контузії. Двічі смерть була зовсім поруч буквально, на волосині. Здавалося, ще мить – і все могло закінчитися.

Півтора роки тому, після проходження ВЛК був визнаний обмежено придатним. Маючи великі проблеми зі здоров’ям, він продовжував служити. Його останнім місцем служби стала Бердичівська військова частина. Їхній підрозділ був направлений під Харків. Там Руслан Леонтійович почав відчувати, що з кожним днем стан його здоров’я  погіршується. Його направили у Вінницю для проходження ВЛК. Одного ранку, збираючись їхати на комісію, втратив свідомість. Викликали швидку і доставили в госпіталь. Там лікарі боролися за його життя до останнього.

26 вересня  2026 року у реанімаційному відділені військово-медичного клінічного центру Центрального регіону м. Вінниці, солдат, слюсар відділення спеціальних робіт ремонтного взводу військової частини А— 2927, учасник бойових дій, ветеран війни Полінкевич Руслан Леонтійович помер від двобічної полісегментарної пневмонії.

За роки служби Руслан був відзначений численними грамотами та подяками. Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України». Ці нагороди сьогодні залишились родині, як пам’ять про його шлях. Як свідчення того, якою ціною він захищав Україну. Але найцінніша його нагорода – не та, що лежить у коробці. Найцінніша це любов його родини, вдячність побратимів і пам’ять людей, заради яких він поклав своє здоров’я, а з часом і життя.

Від мікрофона слово мали отець Роман та секретар Козятинської міської ради Ірина Репало.

— Дорога шановна родина, громада, українки та українці. Ми завжди проголошуємо, що Герої не вмирають. Герої помирають на полі бою, від важких поранень, залишаючи нам своє ім'я та біль втрати. Він був дійсно славним українцем, добрим, щирим, люблячим свою сім'ю родину, Україну і ця любов поширилася на нашу громаду. Тому що своє життя і той подвиг, який він здійснив, дає нам сьогодні жити, далі мріяти, навчати дітей виховувати справжніх українців, які будуть продовжувати життя знаючи, якою ціною здобувається мирне небо для кожного з нас. Дякуємо Герою за його мужність та відвагу, — сказала вона.

Після виступів від мікрофона з Русланом стала прощатися громада. Громада, мабуть гучно сказано. Рідні, близькі, друзі, сусіди, міська рада, управління соціального захисту, ветеранський простір, працівники стадіону, шість людей, що кожного разу приходять, щоб віддати шану Герою і все. Шість людей — і є громада. Сором перед родиною захисника. З 25 тисячного міста прийшли так мало людей, щоб віддати шану воїну, який захищав кожного з нас від початку повномасштабного вторгнення. 

З площі траурна колона в супроводі священика рушила до Алеї Слави міського кладовища. На місці вічного спочинку отець Роман відспівав ще один церковний піснеспів і закликав востаннє попрощатися  з Героєм.

Поховали славного воїна з усіма військовими почестями. 

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.