Побратими Саши знали, якщо Саня поруч він не відвернеться і не залишить в біді

Вячеслав Гончарук

Він народився в рідному Білопіллі і був жаданним сином у своїх батьків. У школі був відповідальним і надійним серед друзів та не мав меж в любові до спорту і до рідних. Після підписаного контракту став на захист України. Обірвалося життя славного воїна на Курському напрямку. 4 листопада Олександр повернувся додому назавжди

Зустріла свого земляка Глуховецька громада живим коридором квітчастою дорогою по всьому траурному маршруту. Від самого Козятина по гучномовцю лунала біографія 23- річного загиблого воїна.

Перше прощання з Олександром Слончинським було біля будинку Героя. Там священники ПЦУ (Православної церкви України) Роман Масира та Іван Дуник провели за Олександром літургійні заупокійні піснеспіви. Потім молитви чину похорон священники звершили у храмі Петра і Павла.

По завершенні заупокійного богослужіння процесія рушила до сільського кладовища. Там за загиблим воїном провели мітинг жалоби і пам'яті. Відкрила його директор Білопільського будинку культури Олена Шамро словами:

— Є втрати, перед якими важко знайти слова. Є долі, від яких стискається серце. Є історії, які неможливо слухати без сліз, бо за кожним рядком у них — чиєсь дитинство, чиїсь мрії, материнська любов, батьківська гордість і життя, яке мало бути довгим, щасливим, сповненим планів та здійснення…

Сьогодні ми говоримо про Олександра Олександровича Слончинського. Молодого хлопця, якому судилося пройти надзвичайно непростий шлях. Простого сільського хлопчину, який умів дружити, радіти життю, цінувати людей, приходити на допомогу і який своїм коротким, але гідним життям довів, що справжній українець — це не просто слова, не гучні гасла, а насамперед вчинки, характер, відповідальність і любов до своєї землі, — сказала ведуча і передала слово головному спеціалісту загального відділу і та стала розповідати біографію Героя. — Олександр Олександрович народився 3 серпня 2001 року в с. Білопілля. Його поява на світ була особливо довгоочікуваною і вимріяною подією для батьків — Олександра Леонтійовича та Віри Юріївни.

За його народженням стояла непроста історія материнської долі. Віра Юріївна пережила важке захворювання, пройшла складне лікування. Лікарі не рекомендували їй вагітніти, адже стан здоров’я викликав серйозні застереження. Але попри страхи, сумніви та всі життєві випробування, батьки не втрачали надії на найбільше сімейне щастя — стати батьками. І після стількох переживань і непростих випробувань, у їхньому житті з’явився Олександр.

Це була не просто дитина. Це була вистраждана радість, здійснена мрія, безцінний подарунок долі, якого так довго чекали й так сильно любили.

Можна лише уявити, скільки любові, турботи, надії та молитви було вкладено в його дитинство. Скільки материнських обіймів, скільки батьківської радості, скільки мрій про його майбутнє…

І як же боляче усвідомлювати, що життя, яке так довго чекали, берегли й виборювали, обірвалося так рано…

Олександр зростав звичайним сільським хлопчиком. Жвавим, непосидючим, енергійним, як і більшість хлопчаків його віку. Був розбишакою на вулиці, мав багато друзів, любив компанію, рух, пригоди та дитячі пустощі.

Його дитинство було наповнене тим, із чого й складаються найтепліші спогади: вуличні ігри, спортивні змагання між друзями, велосипеди, сміх, галасливі компанії та безтурботні дні, коли найбільшою проблемою було встигнути надвечір повернутися додому.

Він любив спорт, любив рухатися, змагатися, відчувати командний дух. Недаремно найулюбленішим шкільним предметом була фізична культура. Займався спортом, брав участь у змаганнях, їздив представляти своїх, радів перемогам і не боявся труднощів.

У 2020 році Олександр закінчив Бердичівський коледж промисловості, економіки та права, здобувши фах молодшого спеціаліста за спеціальністю «Металургія».

Та, мабуть, найважливішим у його характері було не те, що він умів чи чого досягав, а те, якою людиною він був.

Він був із тих, хто не залишає друга в біді. Хто не шукає виправдань, коли комусь потрібна допомога. Хто не проходить повз чужу проблему, а намагається зробити все, що може.

6 квітня 2021 року Олександра призвали на строкову військову службу. Її він проходив у Миколаєві, а після прийняття військової присяги продовжив службу у військовій частині А—3519 в Одесі.

Військова форма поступово стала частиною його життя. Він набував досвіду, загартовував характер, учився відповідальності, дисципліни, витримки та військового братерства.

Згодом Олександр пов’язав своє життя з військовою службою за контрактом, свідомо обравши шлях Захисника України.

13 травня 2024 року його перевели до військової частини А—2802 у місті Миколаєві, де він проходив службу на посаді стрільця номера обслуги десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти І батальйону морської піхоти.

За старанність, сумлінне виконання бойових завдань під час відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації матрос Олександр Слончинський був нагороджений грамотою 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.

У вересні 2024 року його призначили командиром десантно-штурмового відділення — командиром машини десантно-штурмового взводу. Побратими та командування згадують Олександра з повагою. У ньому бачили не просто сумлінного військовослужбовця, а людину з лідерськими якостями, на яку можна покластися. Бачили перспективного командира, майбутнього справжнього офіцера. У планах було присвоєння йому звання молодшого сержанта.

Під час війни Олександр отримав позивний «Помошник».

І, мабуть, важко було б знайти для нього влучніше слово.

Він був людиною, яка не відмовляла в допомозі. Завжди знаходив час, можливість і сили, щоб підтримати, підставити плече, зробити щось для інших. Не чекав подяки, не вимагав визнання, не зважував, чи вигідно йому це.

Його побратими знали: якщо Саня поруч — він не залишить, не відвернеться, не сховається за чужими спинами.

Особливо яскраво ці риси проявилися під час бойових дій на Вовчанському напрямку у 2023 році, коли він брав участь в евакуації двохсот побратимів.

Це той бік війни, про який не завжди говорять уголос. Це не просто виконання наказу. Це зустріч із болем, небезпекою, смертю, із найважчими людськими переживаннями. І саме там проявляється справжня сутність людини.

Він допомагав навіть тоді, коли самому було страшно, важко й небезпечно.

Позивний «Помошник» став не просто військовим іменем. Він став характеристикою Олександра як людини.

Особливо болісною сторінкою в житті Олександра стала втрата найдорожчої людини — мами Віри Юріївни.

Поки син проходив військову службу за контрактом, поки ніс свою службу та виконував військові обов’язки, важке захворювання забрало життя його матері.

І Олександр, який так багато пережив на війні, сам зіткнувся з непоправною втратою.

Є біль, який не вимірюється словами. Є втрати, після яких світ уже ніколи не буде таким, як раніше.

Та навіть після смерті матері він продовжував служити. Продовжував виконувати свій обов’язок, залишаючись вірним присязі та побратимам.

У вересні 2024 року Олександр у складі своєї військової частини був направлений до Курської області для виконання бойового завдання.

Згодом родина отримала страшне сповіщення: матрос Слончинський Олександр Олександрович зник безвісти.

І розпочалися два довгих роки очікування…

Для родини зниклого безвісти час вимірюється зовсім інакше. Він не просто минає — він тягнеться нескінченно. Людина фізично відсутня, але психологічно постійно присутня в кожній думці, у кожній розмові, у кожній молитві.

Батько Олександр Леонтійович та старша сестра Галина пройшли надзвичайно важке випробування. На їхні плечі випало надто багато: смерть дружини й матері, тривале очікування звістки про сина та брата, фізичне й моральне виснаження, особисті життєві труднощі, переживання за здоров’я та майбутнє родини.

Це був тривалий період психологічного напруження, емоційного виснаження, накопиченого горя та невизначеності. Але родина чекала. Вірила. Сподівалася.

На жаль, 1 листопада 2026 року батько отримав офіційне сповіщення про загибель сина.

Олександр Слончинський загинув 17 жовтня 2024 року внаслідок штурмових дій поблизу населеного пункту Зелений Шлях Курської області Російської Федерації.

Так закінчилися два роки невідомості. Але не закінчився біль. І не зникла любов.

Найстрашніше в цій історії те, що родина дізналася про загибель Олександра тоді, коли він уже два роки не міг повернутися додому.

Два роки батько чекав на сина. Два роки сестра чекала на брата. Два роки в їхніх серцях жила надія, що одного дня відчиняться двері й Олександр переступить поріг рідного дому.

Але замість повернення сина родина отримала звістку, яка назавжди змінила їхнє життя.

І як же хочеться, щоб жодна родина більше не переживала такого очікування. Щоб жодна мати не чекала сина з війни, жоден батько не чекав звістки про свою дитину, жодна сестра не жила з болем невідомості.

Олександрові було лише 23 роки…

Сьогодні Олександр залишився у спогадах батька та сестри, у пам’яті друзів дитинства, однокласників, учителів, побратимів і всіх, хто мав честь знати його.

Залишився у військових історіях, у добрих словах командирів, у вдячності побратимів, яким він допомагав і яких не залишав у біді.

Залишився у своєму позивному — «Помошник», що назавжди нагадуватиме про людину, для якої допомога була не просто рисою характеру, а способом жити.

Він не повернеться до рідного дому. Не почуємо його голосу, не побачимо усмішки, не зустрінемо його на сільській вулиці.

Але пам’ять про нього житиме.

І сьогодні рідне село, та вся Глуховецька громада, схиляє голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Олександра Слончинського.

Від мікрофона слово мали селищний голова Олександр Амонс, директор Козятинського ЦДЮТ, яка була у Олександра класним керівником, Оксана Клішішенко. Побратими Олександа, які приїхали віддати шану Герою і вручити батьку воїна символіку військової частини, де служив його син.

Самою зворушливою частиною мітингу було прощання з воїном. Під пісню «Заплакало небо», яку стали співати отець Іван і отець Роман, полилися сльози близьких, росли гори квітів від друзів, а біль рідних не передати.