Життєві випробування 89-річного Петра Свердела

Коли йому виповнилось 4 роки, в життя увірвався голодний 33 рік. Як розповідає Петро Давидович, то був страшний рік. Продуктів на зиму не вдалося запасти. А чогось поїсти на ринку не можна було купити через дорожнечу.

— У нашій п’ятидітній родині двоє старших дітей (сестра та брат) померли від голоду, — з болем пригадує Петро Свердел. — Кому пощастило дожити до весни, видихнули з полегшенням. Як з полів зійшов сніг, збирали гнилу картоплю. Пізніше основним продуктом харчування в нашій родині була ще й лобода.   

Друге життєве випробування на долю нашого співрозмовника припало на війну з німцями. За словами довгожителя, їсти тоді було, а от те, що чобіт чужинця топче рідну землю, давило сильно морально. Коли Козятин звільнили, батько 14-річного підлітка пішов на війну. Парад перемоги старший Свердел зустрів в столиці Чехії.

Коли батько повернувся додому з війни, юнак Петро вступив до залізничного училища. Провчився 3 роки. Набувши професію “помічник машиніста паровоза”, новоспечений залізничник відправився в свою першу самостійну поїздку. Сталася ця подія  весною 48-го. З тієї пори через кожні 12 годин після рейсу його могли викликати на роботу. Такий ритм роботи в нашого героя був усі 15 років, що він провів в локомотивному депо Козятин-2.

Можливо, Петро Давидович і далі водив би паровози. Та на його роботі відбулися зміни. Локомотивні депо Козятин-1 і Козятин-2 стали спільною структурою. І постало питання, куди дівати вивільнені від роботи локомотивні бригади. Не чекаючи переведення на іншу роботу, Петро Свердел влаштувався працювати механіком рефрижераторної секції швидкопсуючих продуктів в депо Фастів. А згодом за хороші показники в роботі він був призначений начальником секції. На цій посаді він пропрацював до виходу на заслужений відпочинок.

Коли ми запитали в Петра Давидовича,чи не важко було йому приймати рішення про перехід у Фастів, він відповів:

— Це було спільне з дружиною рішення.

Адже на ту пору в нього була вже своя сім’я (дружина Вікторія та двоє дітей: син та дочка). Сам колишній залізничник цього не говорить. Та відомо, що бути помічником машиніста на паровозі — це тільки вислів. Де-факто це був начальник над кочегаром паровозу. Машиніст вів потяг, а помічник машиніста допомагав кочегару перекидати лопатою 16 тонн вугілля з тендера локомотива в топку паровоза. Одному чоловікові це було не під силу. Це тепер помічник машиніста — робота така ж відповідальна, але й престижна. Теперішній помічник майже всю поїздку стоїть на місці, вдивляючись в перегони. А.тоді то була тільки велика відповідальність, а місце — біля кочегара. Прихлопку (вже таке й слово призабулося) вони робили разом.

Зараз заслуженому залізничнику, ветерану праці і довгожителю живеться не погано. Вони разом з дружиною Вікторією Михайлівною виростили й виховали двох чудових дітей. Вони, хоча живуть в столиці і працюють науковцями, за батьків не забувають.

Секрет свого довголіття наш земляк пов’язує з тим, що не мав шкідливих звичок.

Молоді наш герой побажав, берегти здоров’я змолоду.

— Щоб не болячки через простуду в молоді роки на роботі (радикуліт, ревматизм та артрит), відчував би себе ще краще, — каже він.  

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.