Шахтар пам’ятає війну

У нього багато друзів, яких він не забуває впродовж довгих років. Нещодавно поїхав у місто Вінницю провідати товариша, з яким працював у шахті...

Народився Віктор Григорович у 1939 році в селі Журбинці. З раннього віку залишився без батька. Війну пам’ятає за епізодами, в яких сам брав участь.

— У 1943-му, коли мали прийти наші війська, у хату зайшов німецький офіцер, — пригадує він. — Я, чотирирічний, в той момент відпочивав на лежанці. Пам’ятаю, що захотілося до вітру. Тихенько поза окупантом прошмигнув на двір. Так само непомітно хотів пробратись знову на піч. Та німець оступився від столу і став мені на ногу. За мить  німецький офіцер взяв мене на руки, протягнув цукерку. Поставивши мене знову на ноги, німець став переодягатися в цивільне та сховався на горищі...

Згодом до Демчишиних зайшли визволителі. А коли наші військові покидали хатину, бабуся Віктора сказала їм за німця на горищі. Тільки зауважила: “Прошу, не бийте його”. Примкнув до колони полонених німецький вояка за бабусиним проханням.

У школу наш герой пішов після голодного 1947 року. Закінчивши 7 класів, влаштувався працювати в колгоспі на відповідальній роботі доставки зерна з поля в комору. Робота йому подобалась, тільки не міг він миритися з нечистими на руку керівниками. Молодий хлопець вирішив, якщо хочете красти, то без мене.

Не сказавши рідним, юнак Віктор перебрався в Козятин і за комсомольською путівкою поїхав піднімати Донбас.

От тільки задумане журбинецьким комсомольцем не знайшло підтримки у керівника новоспеченого комсомольського загону. Нашому земляку він сказав: “Ти молодий, перспективний, вступай до училища. Два роки навчання і в 1959  році наш герой стає спецалістом із застосування в шахті нової техніки. Працювати за спеціальністю Віктору Григоровичу не довелось. Шахтарі з досвідом йому порадили, що спеціаліст по новій техніці — робота хороша, тільки хороші гроші платять тим, хто ближчі до вугілля. Так пан Демчишин став прохідником у шахті. Відбулися в нього зміни й у особистому житті. Одружився з шахтаркою за професією і опорою в житті Антоніною Миколаївною. З нею виростили та виховали доньку і двох синів. На жаль, самої Антоніни Демчишиної півроку, як не стало.

За 10 років, що козятинець провів на дебальцівській шахті, багато води втекло. Стало менше продуктів у магазинах. Значно врізали шахтарям зарплати. Працювати важко, як кажуть, задарма Віктор Григорович не хотів та ще й на ту пору його в рідні краї потягло.

Після приїзду в Козятин влаштувався водієм хлібовозки. Без відриву від виробництва вступив до Вінницького технікуму залізничного транспорту. Отримавши нову професію, став працювати бригадиром бази комплектації колії. А в 1986 році на посаді начальника автоколони по переводу знов відправився на Донбас.Там працював начальником шахтарської техніки. На цій посаді наш земляк доробив до пенсії.

Після виходу на заслужений відпочинок пенсіонер Віктор Демчишин переїхав із сім’єю назад у Козятин. Пробував працювати завгоспом у двох козятинських організаціях. Та не міг дивитися, як ті організації штучно розвалюють. Маючи золоті руки, став займатися підприємництвом вдома. З кожним роком замовлень меншало, тому що люди ставали біднішими. Дерти з людей не хотів, а меншої плати робота не коштувала. Тому робив на замовлення друзям чи для власного задоволення.

Маючи чуйне серце до тварин, спорудив євробудку для трьох безпритульних песиків. Сусіди дивуються, кажуть, де він всього цього навчився.

На питання, як йому живеться на пенсії, газеті “RIA-Козятин” відповів, що на хліб є. От тільки ноги іноді підводять його. Роки в мокроті та в резинових чоботях далися взнаки. Дочка Олена живе в Козятині, провідує з внуками. Син Леонід живе за кордоном, приїздить, коли має відпустку. Син Сергій, який працював машиністом в “Локомотивному” депо, пішов у світ інший…

— Так і живу, ні на що не скаржуся, — каже наш земляк. — Лише для України у Бога прошу кращої долі.

Дмитро Артемчук

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.