Пам’яті директора школи-інтернату Володимира Єремінка

Ця освітня установа для багатьох колишніх учнів стала острівцем знань. А в тандемі талановитий учень і відповідальний керівник разом досягають відмінного результату. За роки існування школи-інтернату вона дала суспільству науковців, істориків, юристів, військових експертів. Дала майстрів своєї справи в морському, повітряному, залізничному транспорті.  

У цей святковий день не можна не згадати тих, хто вніс великий вклад у розвиток освіти школи-інтернат-гімназії. І одним із тих мудрих керівників був колишній директор інтернату  Володимир Єремінок. Усього рік не дожив Володимир Іванович до ювілею, як він називав, школи.

Прийшов він у школу в далекому 65-му завучем. До цього закінчив з відзнакою педагогічний інститут і був направлений в школу села Соболівка Теплицького району. На посаді вчителя з перших днів зарекомендував себе освітянином нового зразка. Маючи здібності організатора і будучи відповідальним працівником, за нього почули в районі. І на одному з партійних засідань молодого освітянина обрали першим секретарем райкому комсомолу. Його тягнуло в школу до дітей, тільки що міг зробити, коли партія просить. Так він став першою особою при районному апараті комсомолу. Через деякий час Теплицький райком закрили і Володимир Іванович отримав змогу повернутися в освіту. Нове призначення, яке він отримав, була школа сьогорічної ювілярки.

У Козятин він переїхав вже не один, а з дружиною, економістом Лідією Костянтинівною Єремінок-Новіковою. Новий завуч відразу наблизив себе до дітей. У ту пору в інтернаті вчилися переважно діти-сироти, обділені материнським та батьківським теплом. Володимир Іванович розумів дитячі проблеми і намагався покращити їхній статус. На свята у школі допомагав учням з костюмами казкових персонажів. На першотравневій демонстрації школа-інтернат посіла перше місце! Постарався заступник директора, на посаді якого тоді працював пан Єремінок. Як душу колективу його друзі запрошували відпочити на природі чи порибалити. Та основним заняттям, яке він любив, була школа. Він радів успіхам дітей і вони відповідали йому взаємністю.

На початку 70-х Володимира Івановича призначили директором школи-інтернату. Великих змін чи революції в учбовому закладі він не робив. Працював у колективі, в якому мріяв бути директором. А ще мріяв, щоб його учні в самостійному житті вважали себе щасливими людьми.

Його запрошували випускники різних років на зустрічі. І він, будучи майже завжди при роботі, ніколи не відмовляв. Так він рік за роком досяг пенсійного віку. І у ранзі педагога пішов на заслужений відпочинок.

Більше сорока років наш герой віддав школі. П'ятдесят п'ять — віддав сім'ї. Разом  з дружиною виховали доньку Тетяну, яка стала хорошим лікарем. За батьківську любов і турботу подарувала зі своїм чоловіком бабусі й дідусю двох онуків, які вже також виросли. Внучка Анюта стала юристом. Онук Володимир — знатний програміст. Внучка Анюта має свою сім’ю, де ростуть двоє діток. Внук Володимир після смерті дідуся зробив бабусі Лідії подарунок. Повіз на батьківщину її батька. Поїздка в Грузію як подарунок Лідії Констянтинівні сподобалась, а от до втрати коханого чоловіка звикнути не може.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.