«Здоров’я у мене як в сто років». Козятинчанка Олександра Грушко відзначила столітній ювілей

• Козятинчанку Олександру Грушко знають далеко за межами України, не раз до неї приїжджали журналісти і з Польщі, і з Франції, і з Великобританії
• Вона пережила голодомор, Другу світову війну і була бранкою табору смерті «Освенцим».
• У четвер, 27 липня Олександрі Олексіївні виповнилося сто років
• Розповідаємо про нашу землячку

Олександра Грушко за своє життя війну бачила двічі: в неповних 18, коли Німеччина напала на Радянський Союз, і зараз, коли росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Від того, що довелося пережити нашій землячці під час Другої світової, волосся стає дибки — вона була в'язнем «Освенцима», концтабору, де нацисти утримували полонених.

— Зараз там, у Польщі, великий музей. Туди приїжджають люди з усього світу, вони подивились — страшно, а для мене це не музей, це реальність, — каже пані Олександра. — Це та велика могила, в котру вмістилося більше чотирьох мільйонів людей різного віку, різного віросповідання, і діти, привезені туди, котрі вмирали з голоду і холоду. І ті дітки, котрі народжувалися. Як потрапляла вагітна жінка, дитя брали за ручку чи за ніжку, тепленьке ще, тільки з матері, і викидали на бруківку, а пацюки, такі здорові, як собаки, тут же їх з'їдали.

— Як ви туди потрапили? — запитуємо пані Олександру.

— З Дніпропетровська, — відповідає жінка. — Це довга історія. Я поїхала у Вітебськ, а там застала війна. Брат пішов на фронт, я виїхала в Дніпропетровськ, де була моя сестра, але вона вже евакуювалася, а я залишилася в чужому місті одна. Пішла у військкомат. Сказали, немає 18 років, і зі мною говорити ніхто не захотів. «Йдіть у райком комсомолу». А в райкомі сказали — на окопи. А я нікого не знаю. В одному платтячку і вузлик із собою, що ж я брала, як їхала у відпустку? Але знайшлися хороші дівчата, прилаштували мене на квартиру, знайшли мені одяг.

Через деякий час у Дніпропетровськ прийшли гітлерівці. А потім трапилося неминуче. На календарі було 6 травня. Олександра разом із ще однією дівчиною попалася на очі поліцаю, коли йшла з антинімецькими агітлистівками. Їх арештували. 

— В Дніпропетровській тюрмі 18 днів я провела, — розповідає пані Олександра. — Я там не одна була, там багато кров'ю на стінах писали. А потім подивилися, скільки нас молодих, здорових, що будуть працювати ще, відібрали, повантажили і відправили на Майданек у Польщу. Потім нас завезли ще в якесь Явожно, трошки там потримали, а тоді вже завезли в Освенцим. Це було 12 жовтня 1941 року.

— Як ви там вижили? — запитуємо жінку.

— Якби люди були настільки дружні тут, як там, — відповідає наша співрозмовниця. — Там же були різні національності з різних держав, але розуміли без слів одне одного. Нас об’єднувало одне горе і ми були дружні. 

Трупи, гниль і сморід

Олександра Грушко була в Освенцимі як політичний в'язень. Спочатку її відправили працювати в поле. Потім дві дівчини спробували втекти. Їх зловили і стратили, а всім політв'язням заборонили виходити в поле.

— Я прийшла з поля, ще два качани кукурудзи вкрала, щоб дівчатам пронести, — згадує пані Олександра. — А тут вже до нас на шикування прийшов лікар Роге, такий старий, питає, хто працював з дітьми?

 А я працювала в Бердичівському дитячому будинку. Каже: «Дітей доглядати». То я пішла. Я до діток звикла, там вони і по два рочки, і два з половиною, і старші були трошки. Вони мене називали тьотя Шура.

Потім дітей наказали вивезти. Коли їх забирали, вони схопилися за свою тьотю Шуру, не хотіли відпускати. Хтось із військових у нацистській формі вдарив Олександру по голові. Закривавленою нашу землячку занесли у поїзд. Поруч їхала ув'язнена німкеня. Вона зняла з себе сорочку, перебинтувала нею козятинчанці голову, сказала охоронцю, що Олександра вмирає. Той дав якусь рідину, якою обробили рану, після чого кровотеча припинилася.

— Як приїхали в табір, то куди ж таких, як я? На 25 барак, — продовжує Олександра Грушко. — Мене дівчата сховали. Прийшов німець. А була там Зоя з Ростова, вона каже — то ти розкажи йому все. А як я йому розкажу, як він мене не розуміє? А німець мені каже: «Я розумію російською, я був два роки в полоні у Тамбові в першу війну (першу світову — авт.)». То він сказав мене не зачіпати.

Коли рана загоїлася, козятинчанку послали в інфекційне, доглядати за хворими на тиф. Свого часу Олександра відвідувала курси медсестер, які до Другої світової проводилися у приміщенні нашої першої школи. 

— Мені в полі було краще, я могла якусь травинку знайти, з’їсти щось, і свіже повітря, а там трупи, гниль, сморід і ніде нічого, — розповідає Олександра Грушко. — І води немає. Люди з високою температурою до сорока. Та італійською, а та єврейською, і всі просять водички.

Під кінець козятинчанка сама підхопила тиф. Вже вдруге. Перший раз захворіла, коли щойно приїхала.

— У мене були коси, як їх різали, я стала плакати, — згадує жінка. — У нас була лікар Ена, чехословацька єврейка, підійшла до мене і каже: «Втративши голову, за волоссям не плачуть». Як нас тифозних викинули з барака 5 грудня на мороз і вітер, вона мене впізнала. Покликала цих, що носять ноші зі сміттям, мене на ці ноші і в лікарню. Там була Ганна Федорівна Тринда-Шульміна. Вона мене рятувала.

Людей палили заживо

Тричі на тиждень у концтаборі давали послухати радіо. Цю місію завжди доручали козятинчанці, бо мала хорошу пам'ять — вона йшла в кабіну до однієї з єврейок, залазила під ліжко, вмикала приймача, а потім переповідал все, що почула, у своєму бараці.

Прокидатися доводилося щодня о п'ятій. Охоронці піднімали, незважаючи на погоду, наказували вишикуватися, а тоді рахували, чи всі на місці.

— Поки всіх знайдуть, а з німецькою точністю вони знайдуть, стоїмо, — продовжує Олександра Олексіївна. — Потім на роботу йдемо. Рано їсти нічого не дають, мокрі, обмерзлі йдемо на роботу, а потім в 12 годин привозять на поле киблі з бруквою вареною, заправленою якоюсь тирсою. Порцію дали, у кожного мисочка висить на шиї і ложка, а ввечері невеличкий шматочок хліба, такого як камінчик, але ти і тому радий. А робили тяжко. Заставляли все: дорогу чистити, стелити. У таборі не було дороги, а складали шосе камінне. Були у нас такі лори залізні, накидаємо на ці лори каміння, потім веземо, а сонце пече, води немає, ми голодні, підвозимо, вивантажуємо і назад, а нам німці кажуть: «Швидше працюйте». Дуже вмирали люди. Тепличні рослини гинули одразу. А я росла сиротою тут, боса бігала до криниці, в колгосп ходила з 12 років.

Олександрі стає важко говорити, на очі навертаються сльози. Вона бере декількасекундну паузу, а тоді продовжує свою розповідь:

— Я і опухша була, і висохша була, така, як патичок. Їсти що ж? У полі траву збирали і їли, подорожники, кульбабу, молочай. Все їли. У нас команда була 200 душ, виведуть у поле, будемо болото сушити. Тут внизу болото, а нас на горбу поставили, оточили, крейдою кругом насипали. Переступив за крейду — тебе застрелять, ти втікач. То за 15 хвилин трави на горбу вже не було — вищипали і з'їли.

Коли у таборі було перенаселення, обирали один із бараків. Людей роздягали догола, навіть в люті морози. Під'їжджали вантажні машини. В'язнів туди вантажили і везли на крематорій, де спалювали живцем.

Плакали від того, що побачили

— Потім я захворіла, — продовжує Олександра Олексіївна. — Нас слабих покинули в цьому бараці. Одних вивезли, а ті вже десь розбіглися і 27 січня прийшли радянські війська. Якби ви побачили, як чоловіки плачуть! Ми плакали від радості, а вони плакали від того, що вони побачили. Декілька койок розстелили. Була лікар Мініна, дали нам чайку з ромашки попити, бо ми тиждень вже опухші, а потім всіх розвезли, кого куди. Мене й одну білоруску завезли в дивізію генерала Цинько в госпіталь. Фотографії вам покажу, якими ми були, коли нас звільняли.

Олександра Грушко бере до рук конверт із написом «Концтабір», відкриває і дістає декілька світлин. На першій двоє жінок без одягу. Вони настільки вихудли, що видно весь скелет.

— Оце звільняли нас такими. А це політична ув'язнена, — показує ветеран іншу світлину. Там вона ще зовсім юна, волосся повністю відрізане.

Є у конверті ще третє фото. На ньому Олександра вже доросла жінка.

— А як це ця фотографія потрапила сюди?! — дивується наша співрозмовниця. — Хіба це я була? Я на себе не схожа. Знаєте, колись в міліції робив Євграфов, він вже літнього віку був і це він як заходить у магазин, а я працювала навпроти міліції в гастрономі, він обов'язково скаже: «Ми з тобою не дружили, не зустрічались на весні, але очі твої великі не дають спокою мені», — згадує Олександра Олексіївна. — Скільки б там людей не було, він обов'язково скаже. Це мені було 48 років.

Зник безвісти

Олександра Грушко повернулася до Козятина не одразу. Коли вийшла з госпіталя, залишилася в частині разом із іншою жінкою, яка була ув'язнена. Працювали на кухні.

— Я вийшла заміж там, мала прізвище Токмакова, — каже козятинчанка. — Вже не Сашою мене звали, а мадам Токмакова. Він майор був, росіянин, з Оренбурзької області. А уже коли частину перевели нашу, їдальня залишилася тільки солдатська, а офіцерської не було. Офіцери пішли на саморозрахунок — платять і їдять, а нас перевели. Роботу мені давали, але я приїхала в Козятин. Він взяв десять днів відпустки, ми приїхали сюди, були тут, квартири немає. Приїхали на стрій в західну, квартири немає. То він приїжджає, то я до нього їду. А потім у мене померла сестра. Залишилося п'ятеро дівчаток, від 6 до 16 років. Наступав 47-ий рік, голодний. 

Олександра залишилася зі своїми племінницями. Чоловікову частину не перевели, але він сказав, що написав рапорт, з нового року піде з армії і забере її до росії.

— Я його більше не бачила, — каже Олександра Олексіївна. — Поїхав, там у західній лишився. А я вже залишилася дітей цих рятувати.

У четвер, 27 липня Олександрі Грушко виповнилося сто років. Ми зателефонували до жінки, аби привітати її з Днем народження. Поцікавилися, як її здоров’я.

— Здоров’я у мене як у сто років, — сміється Олександра Олексіївна.

Вона, як завше, до всього ставиться з гумором. А ми побажали Олександрі Грушко прожити ще сто років, мати міцне здоров’я і Перемоги.

 

 

Читайте також:

Як Козятин пережив попередні війни

Як Козятин врятували від руїн у грудні 1943 року

Козятинський танк: визволитель міста чи звичайний пам’ятник?

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.