Козятин очима камерунця Франка: «Тут мій другий дім»

Камерунець Франк Мбалла в одному з дворів козятинської багатоповерхівки. «Коли я тільки приїхав, люди хотіли дізнатися, як ми, темношкірі, мислимо, чи жартуємо так само, як усі, чи дивимося футбол»

Франк Мбалла прилетів до Козятина з Камеруну. Ця країна знаходиться у Центральній Африці і кардинально відрізняється від нашої. Проте є й спільні риси: її мешканцям також століттями насаджували чужу культуру.

— Франку, як ви вперше потрапили до нас?

— Оу, я хотів займатися медициною. Тоді у нас у Камеруні був лише один університет і вступити туди було дуже важко. Тому я почав шукати, куди можу поїхати вчитися. Спочатку хотів до США, але там дуже дороге навчання. Щороку треба було платити, здається, 30 тисяч доларів. У батьків таких можливостей не було. Я дізнався, що в Україні можна вчитися значно дешевше. Так я сюди і потрапив.

— Де ви навчалися?

— У Вінниці. Там є медичний університет. Спершу на сімейного лікаря. Потім під час клінординатури вивчав кардіологію. Зараз я лікар-кардіолог.

Опанував дві нові мови

— Якими ви володієте мовами?

— Французькою, англійською, російською, українською читаю і відповідаю на питання, але писати ще не можу. І своєю народною мовою. У школі як другу іноземну вивчав німецьку. Але зараз можу нею розмовляти, лише коли вип’ю, - жартома каже Франк.

— Чи складно вам було під час навчання? Чи був мовний бар’єр?

— Оу, звісно. Я навчався російською. Часом бувало таке, що я читав і відповідав завченими реченнями. І навіть не розумів, що я кажу. Просто треба було напам’ять все вчити. Було дуже важко, але було бажання і все вийшло. Коли є бажання, усі бар’єри можна обійти.

— Ви російську почали вивчати ще до того, як приїхали сюди?

— Ні, лише тут. Перше слово, яке я вивчив, здається, було «товарищ».

— Як довго вчили?

— Я досі вчуся щодня. Навчання завершується тоді, коли людина вмирає. Навіть ви, українці, не знаєте дослівно український dictionnaire (фр. словник — авт.). Коли ви розмовляєте, чи ставите мені запитання українською, я вже все розумію на сто відсотків. Якщо це, звісно, не застарілі слова. Відповідати мені легше російською, але українською можу теж говорити, хоча це трохи комічно виглядає (посміхається — авт.). Я вже чотири роки тут не був, не було практики. Потроху починаю забувати як українську, так і російську.

Зустрів кохання

— А як ви потрапили до Козятина?

— Оу, тому що закохався у мою дружину Олену. Вона теж навчалася у Вінниці. А потім там працювала. Вона родом з Козятина. Так я сюди і потрапив. Тут, можна сказати, мій другий дім.

— Коли ви навідалися до нас уперше?

— Я вам точно не скажу. Мабуть, це було у 2011 році.

— А як познайомилися з дружиною?

— Це дуже особисте питання! (відводить погляд, на обличчі з’являється усмішка, — авт.) Вона приїхала до мене з подругою. Ми зустрілися поглядом і одразу зрозуміли, що створені одне для одного. А потім через соцмережу «Вконтакті» ми почали переписуватися. Ще через місяць чи два вечеряли у ресторані. Потім почали зустрічатися.

— У сім’ї з дружиною ви якою мовою спілкуєтесь?

— Коли сваримося, як це буває у всіх родинах, то російською. Щоб люди не зрозуміли, про що йде мова. А так дружина у мене володіє французькою. І народною мовою теж вже кілька слів знає.

Про роботу і сім’ю

— Чому ви захотіли стати саме лікарем?

— Ох, по-перше, тоді у нас було дуже мало лікарів, особливо фахівців. Тому, коли отримав диплом сімейного лікаря, навіть не думав повертатися додому. Бо Камерун потребував спеціалістів вузького профілю. По-друге, ця робота високооплачувана.

— Це складна робота?

— Звісно. Дуже. Але якщо ти не любиш цю роботу, тобі ще важче. Мені можуть телефонувати щодня. Навіть о другій чи о першій ночі, коли я на чергуванні.

— Що вам допомагає відпочити від роботи?

— Оу, спорт. Я його обожнюю. Я майстер спорту України з віджимання лежачи.

— Як часто займаєтесь спортом?

— Дуже хотілося б щодня, але я не можу. Робота займає весь мій час. Чотири рази на тиждень ходжу до спортзалу займатись важкою атлетикою. Віджимаюся від підлоги, присідаю, качаю біцепси штангами й гантелями. Часом у неділю граю в футбол. Але не як Мілевський чи Шевченко.

— Коли встигаєте приділяти увагу сім’ї?

— Ох, на жаль, дуже мало з ними проводжу часу. Іноді доводиться обирати — або гроші, або сім’я (сміється — авт.). Але щонеділі ми всі разом йдемо до розважального центру, обідаємо разом. Так виходить лише раз на тиждень. Я йду на роботу дуже рано, повертаюся пізно. Діти вже сплять.

— Чим цікавляться ваші хлопчики?

— Люблять грати з машинками та у футбол. Їм подобається, коли татко вдома. Коли я з ними граюся. Вони стрибають, думають, що мій живіт — це батут.

Враження від України

— Як на вас реагували, коли ви приїхали до України?

— Оу, це було давно. Років 16 чи 18 тому. Тоді вже були іноземці і темношкірі. Але менше, ніж зараз. Реакція була різною. Але більшість реагувала нормально. Вони просто хотіли дізнатися, як ми мислимо, чи ми жартуємо так само, як усі, чи дивимося футбол. Вони хотіли пізнати іншу культуру. Як і всюди, бувають і хороші, і погані люди, але в більшості мені траплялися лише хороші.

— Якщо порівняти Козятин з тим містом, де ви живете, де краще?

— Я живу в Яунде. Це столиця. У великих містах є кінотеатри, великі магазини, багато можливостей. А в маленьких спокійно, повітря чистіше, люди приємні і немає заторів на дорозі. Тому і там добре, і тут. Не можу сказати, що десь краще. Все fifty-fifty (англ. 50 на 50 — авт.).

— Як вам українська кухня?

— Я її обожнюю (на обличчі з’являється широка усмішка — авт.). Коли я тут жив, набрав зайвих кілограмів! Тут і теща, і дружина готували. Я їв і борщ, і бограч, і юшку… і шашлик з кумом. І горілку пив. Мені ваша кухня дуже подобається. Особливо молода картопля.

Про життя на Батьківщині

— Після навчання ви якийсь час жили в Україні, чи повернулися додому?

— Ні, одразу повернувся. Тому що вчитися 11 років і бути на шиї батьків — це не варіант. Потрібно було почати працювати і заробляти гроші, щоб годувати сім’ю.

— Чи хотіли б ви залишитися в Україні?

— Ні (посміхнувся — авт.). Так, тут добре жити. У мене тут є кум і кума. Вони мені як сім’я. Є теща. І дуже хороші друзі. Але жити тут ні. Мені краще у себе в Камеруні.

— Чому?

— Тому що я звик там. Україна більш розвинена. А Камерун не такий розвинений і там я більш потрібен як спеціаліст, ніж тут.

Проблеми Камеруну

— Розкажіть про культурні особливості вашої країни.

— У нас хороша музика і танцюристи. Були хороші футболісти, але зараз вони більше бізнесом займаються, аніж спортом.

— Який переважає музичний стиль?

— Ох, їх є багато. У нас велика кількість регіонів, кожен з них має свої особливості. Є бікутсі, макосса…

— Які в Камеруні є мови?

— Французька і англійська — офіційні. Плюс кожен регіон має свою мову. Ми одне одного не розуміємо. Є більше 50 народних мов. У мене мова булю.

— Як так трапилося, що в Камеруні державні мови англійська і французька?

— Ох, знаєте, коли ви це запитали, мені стало навіть соромно. Але, на жаль, така реальність. Спершу на нашій території були колонії Німеччини. Коли німці програли Другу світову війну, Франції дали одну частину Камеруну, а Великобританії — іншу. Ми ще не зовсім незалежні, як на мене. Я дуже хочу, щоб було все інакше. Але люди в головах поки що не вільні. Але все зміниться.

— Чи є якісь проблеми у вашій країні крім того, що вам проти волі прищеплюють чужу культуру?

— Оф, головна проблема — це бідність. Я нормально живу, у мене хороша робота, але більшість бідують. Не через те, що немає багатства. Ми бідні через те, що робиться у нас у голові. Усі наші ресурси використовують інші народи. Там воюють ні за що. Наш ворог не сусід, а той, хто приходить і дає нам у руки зброю, щоб ми вбивали одне одного. Лише для того, щоб вкрасти наші алмази, нафту. Коли ми це усвідомимо, то будемо жити, як Катар чи Емірати, які нормально використовують ресурси.

Олена Удвуд

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.