Чим заробляли на життя козятинці сто і більше років тому

Олена Удвуд

Таким був Козятин у 1912 році

Чи знали ви, що вже у 1913 році в Козятині було три ресторани, власники одного з яких відкрили тут татарську школу?
А що століття тому мешканці міста залізничників мали зайву копійку завдяки тому, що здавали кімнати у своїх будинках пасажирам?
Розповідаємо, чим займалися наші прадідусі і прабабусі, щоб заробити гроші

Уявіть собі Козятин 1900-го року. Старі одно та двоповерхові цегляні будиночки, канави по обидва боки від дороги, а замість скверу Базарна площа. Найбільшим залізничним підприємством на той момент було паровозне депо. Там працювало близько 300 працівників. Погодьтеся, не надто багато, враховуючи, що тогочасне населення Козятина становило 3505 осіб. Виходить, що лише кожен дванадцятий козятинець працював на залізниці.

Насправді ж сто двадцять п’ять років тому більшість мешканців містечка не були залізничниками. Вони займалися сільським господарством. Звичайним селянам належало на той момент 1 264 гектари землі від загальної площі тогочасного містечка. Козятинці користувалися трипільною системою сівозміни. Це коли ділянку ділили на три частини і чередували культури: на одній частині сіяли озимину, на другій — ярові культури, а третя частина відпочивала — цю землю переорювали і залишали до наступного сезону, аби вона відновила свої родючі властивості.

Більшість підприємців були євреями

Та займалися козятинці не лише землеробством. У новоствореному містечку залізничників, якому на той час було лише чверть століття, вже працювало два водяні млини та шість вітряків. Був у Козятині ще й цегельний завод. Він належав місцевому панові Мар’яну Лехно-Васютинському. На заводі працювало двадцять робітників.

Відео дня

Досить популярною на той час була професія чоботаря. У містечку залізничників було аж десять майстерень, де спеціалісти лагодили черевики. І дві лавки, де продавали капелюхи. Були у місті й майстерні різних ремісників (ковальні, теслярні, слюсарні, бондарні, де виготовляли діжки та бочки).

Готували на продаж козятинці і продукти харчування. У місті було дві ковбасні лавки, три хлібопекарні, а також два заклади, де виготовляли мінеральну воду.

Минуло лише шість років, а асортимент товарів, які продавали козятинці, вже значно виріс. У місті було декілька крамниць, де продавали гудзики, нитки, краватки, пояси, рукавички, сумки та інші аксесуари й предмети вжитку. Почали торгувати козятинці канцелярським приладдям, землеробними знаряддями та виробами із заліза, гасом, шкірою, меблями, борошном, посудом, вином. Одним із найбільш розвинених напрямів була торгівля мануфактурними товарами, тобто текстилем.

Більшість підприємців тогочасного Козятина були євреями. Це зрозуміло з прізвищ, закарбованих в архівних довідниках: Лівшиць, Іхельзон, Бронштейн, Гофштейн, Гетерман. Це зовсім не дивно, адже ні для кого не секрет, що до Другої світової війни у місті залізничників мешкало чимало євреїв.

Варили 10 тисяч літрів пива

Працював у Козятині не лише малий бізнес, а й промисловість більших масштабів. Цегельний завод, що належав Миколі Радошевичу, давав робочі місця шістьом працівникам. Там виготовляли вісім тисяч цеглин.

Була у Козятині ще й броварня. Керував нею В’ячеслав Поляк. Працювало на броварні десятеро робітників і варили вони 4250 відер пива. Це приблизно 10 тисяч літрів на день.

Споживали козятинці не лише пиво, яке варила місцева броварня. У місті працювало чотири винні лавки, а також головна контора оптового складу виноградних вин.

Доволі розвиненим був і ресторанний бізнес. До речі, один із ресторанів належав керівникові пивзаводу В’ячеславу Поляку. Ще один заклад громадського харчування зберігся до наших часів — ресторан на вокзалі. На той час він називався Буфетом станції Козятин.

Власником Буфету був татарин Ізотулла Максутов. Інформацію про нього знайшов в архівах козятинчанин Олександр Цілецький, який досліджує історію.

Ізотулла був не лише ресторатором. За даними, які знайшов Олександр Цілецький, завдяки Ізотуллі Максутову та його братові у Козятині відкрили татарську школу, першу на теренах Київської губернії. В навчальному закладі давали уроки татарської мови, історії, географії та математики.

Розвивалася в місті і медицина. На початку минулого століття в місцевій лікарні працювало всього семеро осіб. Це було щось подібне до сучасного фельдшерсько-акушерського пункту, де, з-поміж іншого, приймали навіть пологи. Адже у лікарні було дві повитухи, а також два лікаря і три фельдшера. Необхідні медикаменти мешканці міста купували у аптеках. Таких було дві.

Минуло тринадцять років і в місті з'явилося вже шість лавок, де продавали аптечні товари. Однією з найбільших була аптека Скробецького. Це була аптека на сучасній вулиці Пилипа Орлика, яка займала частину одноповерхового будинку, де мешкав фармацевт, що мав польське коріння. До речі, ця будівля зберігалася аж до 60-их років минулого століття.

Лікарів у місті також стало більше. Серед спеціалістів з’явився навіть дантист, а ще зароджувалася ветеринарна медицина.

Найпопулярнішою була бакалія

У 1913 році значно зросла і кількість підприємців та сфер їхньої діяльності, хоча кількість населення не збільшилася. Лавки, де торгували залізом, вапном, галантереєю, гасом, м’ясними продуктами (ковбаси, кишки для ковбас та м’ясо), книгами, канцелярією, шкірою, різними продуктами харчування (булочні, олія, борошно, цукор, сіль, а також хліб та зерно на експорт), годинниками, сукнями та капелюхами, посудом, а ще швейні майстерні, дві фотостудії, перукарня, два кредитних товариства та склад із дровами — таким був бізнес Козятина у 1913 році.

Найбільш розповсюдженою була бакалія — аж 51 підприємець торгував крупами, борошном, цукром, хлібопродуктами та іншими товарами цієї категорії.

У старовинному Козятині розвивався навіть готельний бізнес. На початку минулого століття в місті було два заїзди. Це аналоги сучасних готелів, де люди могли не тільки зупинитися, а й залишити свій екіпаж. А в 20-их роках досить популярним серед козятинців було здавати кімнату у власному житлі.

«Кімната для ночівлі. Переночувати і випити гарячого чаю», — такі написи красуються на будинках, дверях та вікнах багатьох будинків. Такий промисел тут дуже розвинений і немає у місті практично жодного будинку, де б не зупинялися пасажири, які прямують з Козятина на різні напрямки.

Зазирнеш у будь-який із цих готелів і диву дивуєшся — в одній кімнаті по десять-дванадцять людей, а інколи й більше, і всі на підлозі. Поруч — різний крам: шматок шкіри з Бердичівського заводу, яйця та масло — з Липовця, шинка і сало — з Умані, зо два пуди цукру з Юзефівського та ближніх заводів, невеликий тюк мануфактури (текстилю — авт.) з Києва, корзинка керченських чи астраханських оселедців, придбаних зовсім не в Керчі чи Астрахані, а на станції Фастів, чи навіть ближче», — писали про Козятин у газеті «Пролетарська правда» за 1924 рік. Публікацію знайшов наш земляк Дмитро Дахно, який досліджує історію рідного міста.

Так багато пасажирів зупинялися у Козятині не тільки тому, що станція вже на той час була великим залізничним вузлом. Була ще одна причина. Через наше місто проходив так званий хлібний шлях. Адже наприкінці ХІХ-початку ХХ століття залізницю використовували для того, аби транспортувати хліб, зокрема і за кордон.

Читайте також:

Де міг бути такий пам’ятник у Козятині? Допоможіть з’ясувати

Німецькі, польські і не тільки: які газети читали козятинці сто років тому

Як виглядали українські воїни понад сто років тому — показали у Козятині