«Я вперед не піду і назад не відступлю.Ти прикрий мене і я ближче до орків доберуся»

• Вже котрий день до будинку, звідки Герой Павло Буцерога пішов на війну, йдуть близькі і сусіди, щоб висловити співчуття та підтримку дружині загиблого воїна. Павло був найкращим чоловіком і дружину називав Лесюнею. Тільки не так Леся хотіла зустріти захисника України і свого захисника.

— Він дійсно жив серцем — люблячим, щирим, відкритим. Найніжніше звертався до дружини моя Лесюня. Це слово — наче відбиток його великої любові, яка світлом лягала на кожен їхній день. Для нього вона була не просто коханою, а цілим всесвітом, якого він тримав у серці навіть, на передовій.

Любов до дітей була ще однією невід’ємною частиною його душі. Свого Назара він пестив, як найбільший скарб, але тепло його рук знали й інші діти — чужі тільки на папері, але не в його серці. Завжди усміхнений, він умів бути для них і другом, і захисником, і прикладом. Його захоплення — рибалка, машини, мотоцикл, футбол — були частиною того простого, щасливого життя, яке він будував з любов’ю разом з дружиною. У ньому завжди відчувалася справжність: чесність у словах, відповідальність у справах, порядність у стосунках із людьми. Сусіди знали його, як людину, на яку можна покластися.

Велике місце у його серці займав вірний пес Тошка. Між ними було щось більше, ніж дружба між людиною і твариною — це була мовчазна відданість і ніжність. Вирушаючи на війну, він просив Лесю не давати себе кривдити і берегти Тошку.

Він пішов, як справжній чоловік — з гідністю, з болем у серці за рідних, але з вірою, що любов сильніша за смерть. І тепер ця любов — у погляді сина, у теплих спогадах дружини, на тихій вулиці, де ще довго звучатиме його сміх…

Це не той випадок, коли про небіжчика кажуть або добре, або нічого — про Павла тільки добре. Не знайдеться жодної людини, яка б сказала про нього щось інше, — сказала Ольга Дем’янюк від усіх сусідів, коли повернулася від Лесі вечером 10 червня. 11 числа Герой повернувся додому.

Перше прощання з Павлом було у церкві Покрови Пресвятої Богородиці. Дружина загиблого воїна любила цю церкву і хотіла, щоб заупокійна панахида за Павлом проходила саме там.

Чин похорон провели настоятель храму Василь Влізло та протоієрей Роман Масира

На подвір’ї храму ми зустріли друга Павла, з яким вони разом працювали і разом були на фронті. Ледве стримуючи сльози боєць Третьої окремої штурмової бригади з позивним «Сокіл» про свого друга сказав: «Це справжній Герой. Він казав:«прикрий мене, щоб я ближче до орків пробрався. Вперед до них я не піду і назад не відступлю». Великої сили волі і чистої душі був чоловік.

Від церкви траурний кортеж рушив на площу, де вже чекали на Павла його друзі, колеги, сусіди, однокласники, до яких він завжди приходив на допомогу, близькі і знайомі дружини Героя, староста села та директор школи.

Відкрила мітинг скорботи начальник відділу культури нашого міста, Світлана Рибінська. Після вступного слова вона зупинилася на біографії Героя.

Павло Андрійович народився 9 червня 1972 року в селі Махаринці. Там закінчив школу. Любив спорт. Займався футболом, штовханням ядра. Був дуже активним, згуртував навколо себе товаришів. Батьки виховали його дуже відповідальним і працьовитим. В сім’ї панували теплі, довірливі стосунки. Всі турбувались один про одного. Змалечку він відчував, а потім зрозумів, що сім’я — це головне. А дім — це затишок і фортеця.

Після школи навчався у Білій Церкві. Здобув професію майстра побутової техніки. Потім строкова служба в армії. Працював на Махаринецькому цукровому заводі до його закриття. Потім поїхав до Києва, влаштувався на підприємство, яке виготовляє ресторанне обладнання.

«Чудовий, справжній чоловік» — каже про нього дружина Леся Петрівна. 28 років шлюбу. 28 років років відчуття захищеності. А зараз — зруйновані надії, мрії. Навіть якщо навколо люди — це самотність, біль, від якої немає ліків. Син Назар втратив не лише, батька — втратив друга, порадника, який передавав свій досвід, з яким разом рибалили, планували, облаштовували дім, створювали сімейний затишок.

Особливою відповідальністю були батьки. В 2022 році померла мама, кількома роками раніше — тато. Він доглядав батьків, піклувався про них. А коли в січні 2023 року принесли повістку сказав: «Ховатися не буду» і пішов на війну. Служба на сході України: Дніпро, Запоріжжя. Пекло, смерть побратимів, нелюдські випробування. Ніколи не жалівся. Про свої проблеми не розповідав. Двічі вдалося в Києві зустрітися з дружиною. Потім зв’язок обірвався.

З 28 липня 2023 року Павло Андрійович вважався зниклим безвісти. Та родина не втрачала надії, не полишала пошуків. Надія перестала існувати, світ зруйнувався остаточно з появою офіційного сповіщення, за два дні до дня народження Павла.

Солдат Буцерога Павло Андрійович, стрілець — санітар механізованого відділення механізованого взводу, механізованої роти, 2-го механізованого батальйону військової частини А— 4712, під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність в районі населеного пункту Новопрокопівка, Пологівського району, Запорізької області загинув.

6 місяців і 10 днів на війні і майже 2 роки дороги додому, де тепер порожнеча без нього, яку ніщо не зможе заповнити. Кожне нагадування рве серце. Його речі, фотографії, запах, голос у пам’яті — все стає джерелом болю. Родині тепер з цим жити, дихати, нести крізь роки. Це важкий хрест. Нехай душа його спочине в спокої, — сказала ведуча і запросила до молитви священиків ПЦУ Отця Романа та отця Василя.

Після молитви за загиблим воїном. слово мав отець Василь. Він відзначив, що Павло не ховався від призову. Взяв речі і пішов захищати рідну землю. Він став тим ближнім, який житиме у царстві Божому.

Ірина Репало — Шановна громада, українці і українки. Ворог який прийшов вбити, загубити, вкрасти, сьогодні зайшов майже в кожну українську сім’ю. І він намагається вкрасти доброго батька, чуйного сина, прекрасного чоловіка та дідуся. Сьогодні вся наша громада усвідомлює, якою ціною і кров’ю наших захисників і захисниць виборюється мирне небо та майбутнє нашої України. Життя кожного з нас життя під мирним небом. Ми дякуємо нашому Герою, який віддав своє життя за кожного і в першу чергу за свою сім’ю і щоб ми жили.

— Сьогодні ми прощаємося з воїном великої літери, Буцерогою Павлом Андрійовичем і віддаєму йому останню шану. Він навчався у Махаринецькій школі. Протягом всього навчання однокласники і вчителі і хто знав його пам’ятають його як душу компанії, щирого, відвертого, завжди готового підставити своє плече і прийти на допомогу тим, хто цього потребував. Найулюбленішими предметами Павла були трудове навчання та фізкультура. У нього дійсно ще зі школи були «золоті руки» якими він робив все, що завгодно. Дуже любив техніку, дуже любив спорт. На превеликий жаль ,сьогодні ми прощаємося з Павлом Андрійовичем, але пам’ять про нього назавжди залишиться у наших серцях. Рідним, близьким всі, хто знав Павла Андрійовича щирі співчуття. Нехай спочиває з Богом, а ми будем пам’ятати його, — казав Валерій Кушкевич.

Після виступів з славним воїном стала прощатися громада, попрощавшись, жалобний кортеж живим коридором взяв курс на Махаринці.

Спочатку з ним прощалися вдома, а востаннє — на Алеї пам’яті сільського кладовища. Поховали Героя під гімн України та військовий салют.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.