Жінку, яка кілька років жила на вокзалі у Вінниці, забрали до себе добрі люди з Козятинщини
- Вона написала листа в редакцію газети «RIA» у Вінницю. Пояснила, чому живе на вокзалі. Сподівається, можливо хтось прихистить хоча б на зиму, залишила номер телефону.
- Але ж у неї є син!.. Чому він не допоможе мамі?
- Що пропонують їй у Будинку милосердя?
Жінку звати Наталія Подолян, їй 67 років. У неї болять ноги, тому ходить з палицею. Про це вона написала у листі, в кінці якого залишила номер телефону. Журналіст RIA зателефонував, щоб домовитися про зустріч. У відповідь почув, що вона в дорозі. Сказала, що їде в Козятинський район. Її взяли з собою хлопець з дівчиною. Підсіли біля неї на лавці на залізничному вокзалі, розговорилися…
Молоді зателефонували батькам дівчини. Запитали, чи можна приїхати з жінкою, яка не має де жити, тому ночує на вокзалі? Після того купили квиток на електричку, бо вона без документів, контролери могли б оштрафувати.
Розмовляти під час поїздки їй було незручно. Домовилися продовжити поговорити пізніше.
Часто плаче
Через два дні знову зателефонував пані Наталії. Запитав, в яке село її привезли.
—Не знаю, — почув у відповідь. — Від Козятина, вроді, недовго їхали. Але від станції до хати далеченько. Я ж ходжу помалу. Молоді несли сумку, а я слідом шпорталася.
Дівчина звати Таня, хлопець Саша. Їй 17, він на рік старший. Так казали. Живуть у цивільному шлюбі. Таня поїхала у Вінницю, вона вчиться в училищі, а хлопець у Київ на роботу.
—Тут у селі хата Таниної мами, — продовжує розповідати Наталія. — Поки жінка в Києві, дочка з хлопцем сюди приїжджають. А в сусідній хаті — Тетянині бабуся і дід. Яка вона бабуся, вона молодша за мене. Поселили мене у хаті молодих. Вони поїхали, а я одна тут.
Жінка розповіла, що Світлана Вікторівна, так звати бабусю Тетяни, кличе її поїсти. Каже, разом готували вареники з картоплею. Потім теребили кукурудзу. «Руками я можу все робити, тільки ноги підводять», — говорить вона.
За словами співрозмовниці, у п’ятницю мали приїхати молоді. Тоді вже обговорили б, як далі бути. Однак ні в п’ятницю, ні в суботу, ні Тетяна, ні Олександр в село не повернулися.
—Відчуваю, що мене тут вже не дуже хочуть бачити, — сказала під час однієї з розмов пані Наталія. — Але я сама звідси не виберуся. Треба щоб хтось допоміг дійти до станції. Щоб сумку допомогли нести. Я в них одяг випрала. Маю чекати, поки приїдуть молоді.
Жінка дізналася, що вона у селі Велике. Попросили колегу з Козятина В’ячеслава Гончарука під’їхати до неї. Поспілкуватися з господарями.
—Мені не шкода, щоб вона у нас пожила, але ж ми самі бачите в яких умовах, — розповіла господарка Світлана Вікторівна. — Хатина стара, живемо бідно. Дивлюся на нашу гостю і її шкода. Отакої, злидні до злиднів.
Колега запитав Подолян, чи не холодно їй в одному лише у светрі. Відповіла: «Ні!». Про все інше, щоб не запитував, у відповідь починала плакати.
—Дочекаюся приїзду Тетяни, а коли вона після вихідних буде повертатися у Вінницю, і я з нею поїду, — сказала під час ще однієї розмови Наталія Подолян.
—Знов на вокзал? — запитую. — А куди ще?
І знов чути у слухавці схлипування…
Втекли з рабства
На залізничний вокзал Наталія Подолян перебралася 18 липня 2021-го. До того жила на Малих Хуторах у будинку якогось діда. Але об’явився власник. Сказав виселятися. Куди було йти?
У Вінниці вона з 2001 року. Перед тим п’ять років працювала у Москві. Каже, спочатку хазяїн платив. Потім сказав дати документи, щоб нас зареєструвати. Як забрав їх, то заспівав по-іншому. Платити став менше і менше, а потім і зовсім перестав.
Жінка говорить, щоб не опинитися у ще більшому рабстві, вирішили тікати. У неї була напарниця з Вінниці. Розшукали стоянку автомобілів-дальнебійників. Приходили туди, поки не застали водія з Вінниці.
—Він перевіз нас через кордон у фурі, — розповідає жінка. — Сховалися у самому кутку за ящиками. На кордоні відчиняли кузов, але всередину ніхто не залазив. Тихенького пересиділи, дякувати. Все обійшлося.
У Вінниці вона проживала у подруги по нещастю. На жаль, та померла. І довелося знову шукати дах над головою. Весь час працювала на ринку реалі затором. На такі роботі документами мало цікавилися. Її взяла до себе жінка, яка займалася продажем овочів.
Наталія Подолян говорить, що в цієї жінки хороша сім’я. Їй було добре у них. Але скільки можна чужу терпіти!..
Порадили будинок на Малих Хуторах. Але й там довго не стали тримати. Дід не виганяв, знайшовся власник…
Все було добре, поки чоловік не знайшов молоду
Родом Подолян зі Знам’янки Кіровоградської області. Там проживала разом з чоловіком. У неї є син Андрій, 1977 року народження. Жили у власному будинку.
— Все було добре, поки чоловік не знайшов молоду, — говорить жінка. — Я не могла цього витерпіти. Щоб заспокоїтися, вирішила втекти світ за очі, а точніше, поїхати на заробітки у Москву. Було це у 1996 році. Син на той час уже закінчив школу. Просила його поїхати зі мною. Але він вирішив лишитися з татом. З чоловіком я офіційно не розлучалася, з нашого будинку не виписувалася…
Коли цю історію Подолян розповіла жінці, яку так само звати, як і її, Наталія, та вирішила допомогти. Мова йде про жінку, яка займається овочами, в якої деякий час проживала Подолян.
Наталія розшукала сина — Андрія Подоляна. Розмовляла з ним по телефону. Він, як і колись, проживає у Знам’янці. Розповіла йому, як його мама потерпає у Вінниці без житла і без документів. Попросила приїхати, побачити маму.
Про те, що приїде син, жінці сказала тільки напередодні. Про його пошуки нічого не говорила. Зустрічати його з поїзда їздили разом дві Наталії — підприємиця, яка торгує овочами, і мати сина.
—Син подивився, що мені тут непогано у будинку Наталії, та й поїхав, — каже Подолян. — Ще від нього почула слова, від яких серце мало не зупинилося: «Ми тебе вже поховали».
За ці 20 років, відколи вона у Вінниці, каже два рази їздила у Знам’янку, щоб поновити документи. «Потрібна виписка з домової книги, — говорить вона. — Але мене чоловік давно звідти виписав, там уже нема мого прізвища. Звернулася до адвоката. Каже, все зробимо, тільки платіть гроші. Де їх взяти?»
Що радять у Будинку милосердя?
Журналіст цікавився, в яку з організацій могли б взяти на утримання жінку без документів, без пенсії, без житла над головою.
У Вінницькому будинку геріатричного профілю пояснили, що приймають на утримання людей за направленнями органів місцевого самоврядування . при цьому наявність документів обов’язкова. Крім того, утримання таких людей частково компенсується за рахунок їхньої пенсії.
У Будинку милосердя на Вінницьких Хуторах його керівник пан Ярослав повідомив, що вони опікуються тільки людьми чоловічої статі. Незважаючи на це, попросив надіслати анкетні дані жінки і її фото. Сказав, що поцікавиться в інших відомих йому установах. Можливо, там знайдеться місце.
Через деякий час знову спілкувалися з ним. «На жаль, зараз з жіночими відділеннями дуже складно, тим більше, коли жінка у такому вже зрілому віці, ат ще й з хворими ногами, а це значить, що потребуватиме особливого догляду, — говорить чоловік. — так мені пояснювали у деяких будинках милосердя у Київській області. Навіть якби погодилися взяти, все одно потрібні документи. До того ж, у таких установах перебування здебільшого тимчасове…»
Що він радить пані Наталії Подолян. Відновлювати документи, звертатися в орган місцевого самоврядування і просити направлення у державний будинок престарілих. Каже, іншого виходу для жінки він не бачить. Хіба що, крім варіанта, домовлятися з сином.
Володимир Гуп ’як, староста села Велике, де нині перебуває Наталія Подолян, розповів журналісту RIA, що провідував жінку. Вона зупинилася у багатодітній родині. У Світлани Вікторівни семеро дітей. Дві дочки проживають у їхньому селі Велике.
—Наталія Подолян адекватна жінка, — каже сільський староста. — Послухав її історію. Звичайно, сумна історія: залишитися на старості, як кажуть, без кола, без двора, та ще й без пенсії… Не дивно, що вона раз-по-раз починає плакати, коли про щось розповідає. Запитав, що з одягу їй потрібно. Сказала, що не має взуття на осінь і зиму. Десь знайдемо її. Сказала, що носить взуття сорокового розміру. Жінка розуміє, що сидить на шиї чужих людей. Сказала, що знов повернеться у Вінницю на вокзал.
Бомжів більше, ніж пасажирів
Цікавлюся у Наталії про її життя на вокзалі. «Там бомжів більше, ніж пасажирів, — говорить вона. — Вдень їх не так видно. На ніч сходяться. Всі лізуть у зал. Там таке робиться, що краще не розказувати…»
Жінка каже, що поліція виганяє їх із залу очікування. Через деякий час вони знов повертаються.
Увечері, приблизно між 21 і 22-ю годиною обхід робить патруль Нацгвардії. Патрулюють з собакою. Вони теж виганяють бомжів. Патруль вийшов з вокзалу, а ті знов сповзаються. Каже, на зиму їх буде збиратися ще більше.
Подолян каже, що її охорона не зачіпає. Вона сидить тихо, кому потрібна стара жінка з палицею?
—Як тільки хтось дасть грошей, я йду у платний зал, — говорить жінка. — там все по-людськи, нема цих криків, не чути неприємних запахів… Скільки треба заплатити за ніч? 35 гривень.
Помитися і випрати йде у вбиральню. Там теж платно, тому багато не находишся.
Кожен день вона читає оголошення. Сподівається знайти якусь роботу. Каже, руками могла б багато чого робити. Бували випадки, коли роботодавець їй казав їй по телефону приїжджати. Так коли бачив перед собою бабцю з палицею, відправляв назад…
Від редакції: Якщо у когось є можливість і бажання допомогти Наталії Подолян, ось її номер телефону: 096-675-11-84
Автор: Віктор Скрипник
Фото: В'ячеслав Гончарук
Читайте також:
В історичному проєкті “Покоління. Паралелі” однією з головних героїнь стала козятинчанка Тетяна Чудновець
Козятинчанка Ірина Мандибура пише вірші
Вова Авдєєв, який втратив обидві ноги, займається спортом і мріє про Паралімпіаду
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
