Тікали від ворожих танків і бомб у Харкові і почали нове життя в Козятині

• Микола і Лара тікали з Харкова, коли місто намагалися окупувати рашисти.
• Ворожі танки на вулиці, а літаки — у небі, червоне зарево замість зірок, постійні вибухи — це те, що довелося бачити їм на власні очі.
• Десять днів вони пробули у підземці, де майже не спали і практично не їли, а тоді вирішили їхати. У Козятині чоловік із дружиною не просто облаштувалися на новому місці, а й відкрили фотостудію

До березня минулого року Микола і Лара жили у Харкові. Вони гадки не мали, що їм доведеться покинути усе і їхати за 600 кілометрів від рідної домівки. І навіть не уявляли, що їм доведеться провести у метро десять днів, які здаються вічністю, навіть коли чуєш їх історію. Їх життя на «до» і «після» розділила повномасштабна війна.

— Ми зустріли все о 5 ранку, — згадує перший ранок великої війни Микола. — Лара мене розбудила, каже: «Бомблять». Ми визирнули у вікно і побачили червоне зарево на фоні чорного неба.

Будинок, де жили Микола з Ларою, розташовувався зовсім поруч із військовим аеродромом. Залишатися вдома було лячно і небезпечно, тож чоловік із дружиною взяли кота і пішли до метро. Ніч переночували у підземці. Подумали, що більше нічого страшного не трапиться і вирішили повернутися до квартири. Та щойно зачинили за собою двері, знову почули вибухи — почалася чергова атака рашистів.

Йшли крізь тунелі метро в темряві

— Ми не могли вийти з квартири, — каже Микола.

— Було страшно, — додає Лара.

— Ту ніч ми ночували в коридорі, — продовжує Микола. — Літаки над нами літали, не наші. Від місця, де ми жили, до кордону з росією 30 кілометрів. Наступного ранку спочатку було все тихо. Ми ще чайник поставили, думали, зараз чаю поп’ємо. І тут я чую сильний вибух. Перед нашим будинком восьмиповерхівка і за нею дим пішов. Ми вимкнули чайник і пішли в метро. Виявилося, що це російський танк зайшов до нас на район і його підбили з РПГ. Ми спустилися в метро. Декілька годин там побули і я вийшов щось їсти купити. Заходжу в магазин, а там тільки сир залишився. Продавець питає: «Скільки вам?» Поки я думав, почувся вибух. Я кажу: «Давайте все, що є». Спускаюся назад в метро, а звідти всі люди йдуть.

— Нам сказали, що зараз можуть бути бої в місті і можливо сюди приноситимуть поранених, — додає Лара. — Але вони нам просто збрехали, тому що на той момент ніхто точно не знав, як глибоко російські війська зайшли у місто.

— У нас був кіт, каремати і ковдри, — продовжує Микола. — Щоб не втомитися, ми повільно йшли пішки тунелями всередині метро. Дійшли до станції «Палац спорту» і там вимкнули світло, щоб по тунелях не шастали. На самій станції світло було.

Подружжя облаштувалося на сходах. Іншого місця не знайшли — на станції на той момент вже було дуже багато людей. Було дуже холодно. Перші дві доби вони взагалі не спали. Микола разом з іншими чоловіками ходили між станціями по кілометру і більше і розносили дитяче харчування. А ще патрулювали. Тому що всередину і диверсанти заходили, і люди, які навмисне розводили паніку.

— Якщо звертали увагу, коли заходиш до метро, там є металеві рамки, — продовжує Микола. — Коли метро використовують як сховище, їх закривають. Три ці рамки закрилися, одна ні. Чоловіки пішли щось там підігнути, ця плита впала і сильно бахнула. І всі почали в паніці бігти. Тоді була година пік і як нам вже потім розказали, на станції було 900 людей, 400 з них діти і п’ятеро немовлят. Ми сидимо на сходах і весь цей натовп біжить на нас. Я не знаю, що на мене найшло. Я підвівся, розвів руки і кажу — стояти. Всі зупинилися. Я запитав, що сталося. Люди такі — ми не знаємо. Я пішов через всю станцію, дізнався, що сталося. Виявилося, що нічого страшного.

Дві конфорки на 900 людей

Потім у Миколи з Ларою трохи покращилися житлові умови — зі сходів вони переїхали до вагона. До цього там жили українка з турком і навіть залишили по собі кілька речей. Подружжя облаштувалося на новому місці. Аби створити для свого кота бодай якийсь затишок, знайшли коробку, роздобули пісок і зробили імпровізований лоток. Спали на карематах. Воду доводилося пити технічну, вона була з присмаком заліза. Із їжею теж було не густо — окрім сиру, який вдалося купити того дня, коли вони прийшли до підземки вдруге, інших продуктів майже не було.

— Я інколи виходив з метро, щоб добути щось поїсти, Лара взагалі не виходила, — продовжує Микола. — До АТБ пускали людей по 20, а під супермаркетом збиралося до пів тисячі, не менше. Люди стояли в черзі, попри те, що стріляли з артилерії.

— Я не чула вибухів, — додає Лара. — Мабуть, якби я їх почула, зовсім з глузду з’їхала б.

— Потім в один магазин завезли банани та сардельки, те, що доїхало, — каже Микола. — На касі всі стоять з сардельками та бананами, а я ще з котячим кормом. Було й таке, що мівіну з морепродуктами в метро варили. Ресторани зачинялися і щоб продукти не зіпсувалися, привезли в підземку кальмарів та восьминогів. На станції була електроплита на дві конфорки, 900 людей, нагодувати всіх гарячим, це дуже важко. Тому гарячу їжу ми здебільшого роздавали людям похилого віку. Потім вже мультиварку хтось знайшов і ми навіть пельмені варили.

У вагоні разом із Миколою та Ларою жило ще одне подружжя із дитиною. Жінка виходила з підземки, тому що годувала собаку, який залишився вдома. Вона говорила про те, що хотіла б поїхати з Харкова, але її чоловік боявся.

— Ми їх укатали виїжджати, — каже Микола.

— Що значить «укатали»?

— Вмовили, це по-харківськи, — відповідає Микола. — Ми знайшли ще людей на станції, які були не проти їхати, вийшли з метро, зібрали речі. І тата Лари забрали. Він спочатку не хотів не те що їхати, навіть йти з дому. Всі ті десять днів він на ліжку підстрибував від вибухів.

— Коли ми приїхали того ранку, тато дуже швидко зібрався, — згадує Лара. — Ліфт не працював, поки ми збирали речі, він вже вийшов на вулицю і чекав на нас. 

Пробка в 30 кілометрів

А далі почалася довга дорога. За спокійних умов їхати від Харкова до Козятина годин десять, але подорож подружжя розтягнулася на декілька днів. Спочатку їх довезли до Нових Санджар, що на Полтавщині. Там через друзів вони знайшли квартиру, куди їх пустили переночувати. Першу добу вони просто відсипалися.

— У тій квартирі ми пробули дні три, — каже Микола. — Нам ще принесли картоплі, сала і яєць і ми насмажили картоплі. Оце ми тоді шиканули!

Із Санджар герої нашої публікації на електричці доїхали до Кременчука. Звідти збиралися рухатися далі. Але виявилося, що усі приміські рейси скасували, були автобуси лише на Львів, та й ті за всі гроші світу.

— Сказали нам, що автобус Кременчук-Львів буде коштувати 5 тисяч гривень, — продовжує Микола. — Ми кажемо: «Нам хоча б до Вінниці». Все одно почули ту саму суму — 5 тисяч гривень. Не важливо, куди ти їдеш. Добре, що ходили віруючі і роздавали їжу, ми поїли, трохи відігрілися. Потім я по блаблакару знайшов машину до Кіровоградської області, ми переїхали Дніпро, і вже потім доїхали до Кропивницького. Нас висадили біля аеропорту. Ми з рюкзаками, сумками і з котом. Сказали нам, що треба їхати в центр. Сідаємо в маршрутку — а там всі в масках.

— Вони на нас дивляться з жахом, а ми про маски взагалі забули ще в перший день повномасштабної війни, — додає Лара.

— Доїхали ми в центр, через блаблакар я знайшов чоловіка, який перевозив людей. Нам дуже пощастило, тому що в нього було місце до Умані, али виявилося, що він може нас аж до Вінниці завезти. Добре, Ларо, що ти заснула, — каже Микола до дружини. — Бо він їхав 160 кілометрів на годину, обганяв всіх по зустрічній. Доїхали ми до Умані, там на перехресті одна траса йде на Київ, інша на Одесу. На Київській трасі була пробка в бік Вінниці кілометрів 30. Він постояв кілька секунд, каже: «Немає часу» і поїхав на зустрічну, зустрічна смуга була пуста. Ми їхали за швидкими, фурами, інкасаторами. Той шлях, де ми мали стояти декілька днів, ми проїхали за декілька годин.

Найважче було перші пів року

Микола з Ларою доїхали до Вінниці і встигли на найближчу електричку до Козятина. Спочатку збиралися рухатися далі, планували їхати на Івано-Франківськ, але вирішили залишитися тут. Тому що Микола родом із нашого міста. Перші дні жили у друзів. І потроху звикали.

— Я перших пів року взагалі нічого не хотіла робити, просто було бажання сидіти на місці і дивитися в одну точку, — зізнається Лара.

— Я швидше отямився, майже відразу зібрав себе до купи, — каже Микола. — Зі мною зв'язалися зі старої роботи, сказали, що в Києві немає кому працювати і я поїхав на роботу. Там один хлопчина залишився, я поїхав йому допомагати. Чотири дні був у Києві, спав на карематі, розстеленому на підлозі прямо в офісі, на чотири дні приїжджав сюди. Всіх шахедів чув. Я тільки приїду на роботу — на Київ шахеди летять. Якось серед ночі прокинувся, заварив чаю, чую тривога, а там є кімната без вікон, думаю, перейду туди. Перейшов туди, зробив бутерброд, чую — бах. Взяв чай, пішов у сховище. І так приблизно кожен раз було, протягом пів року. Потім мені запропонували заповнювати сайт товарами того магазину, де я працював, але в Іспанії. Я досі там працюю, але вже з дому.

Микола з Ларою облаштувалися на квартирі в Козятині — житло їм дали небайдужі люди. А ще почали допомагати іншим переселенцям і волонтерять у просторі «Доброго Козятина».

— Коли ми приїхали в Козятин, дізналися, що отець Антон роздає допомогу, — каже Микола. — Якось влітку ми прийшли отримати продуктові набори і побачили, що він сам носить ці коробки. Запропонували допомогу, якщо треба. Так ми і знайшли місце, де можемо бути корисними.

У просторі «Доброго Козятина» Микола з Ларою не тільки допомагають із видачею гуманітарної допомоги. У подружжя чимало планів — вони збираються організувати бібліотеку з україномовною літературою та молодіжний простір, клуб любителів аніме, і вже зараз зібрали клуб гравців настільних ігор, який відвідують не лише діти-переселенці, а й козятинчани.

Фотостудія — справа не з дешевих

Нещодавно Микола з Ларою започаткували власну справу — вони відкрили фотостудію. Оформленням займалася Лара. Вона у сім’ї — генератор творчих ідей. Лара — фотограф, а до повномасштабного вторгнення працювала в івент-агенції, тож на роботі облаштувала не одну фотозону.

— Ця ідея зріла вже давно, — каже дівчина. — Ми розуміли, що тут ніша особливо не заповнена.

Відкрити фотостудію — не дешеве задоволення. Подружжя вклало чималу суму і це все — не грантові кошти, а їх власні заощадження. І це при тому, що купувати довелося не все — світло Лара привезла своє, з рідного Харкова.

— Якщо взяти нашу фотозону, то одного дощику там на чималу суму, плюс ялинка, кульки, — каже Лара.

— І кульки не ті, які продаються по 10 копійок, це професійні кульки, італійські, мексиканські, щоб вони слугували довго і виглядали гарно, — додає Микола.

Перші клієнти до фотостудії вже навідувалися. Поки що там дві локації, з’явиться ще й третя. Подружжя розвиватиме власну справу і має чимало планів. Та найголовніше їх бажання — повернутися додому після Перемоги.

 

Читайте також:

«Все можна знайти тут, було б бажання». Відкрила власну кондитерську

Як переселенка почала власну справу в Козятині

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.