Як переселенка почала власну справу в Козятині

Олена Мялук починала з того, що виконувала замовлення вдома. Шила для київської фірми-посередника уніформу

Олена Мялук родом із Донеччини. Жила між Горлівкою й Донецьком. Там мала свій невеликий бізнес — магазин жіночої білизни. А ще шила вдома одяг на замовлення. Цікавилася шиттям змалку. Почалося все з вбрання для улюблених ляльок. Згодом почала створювати більш серйозні речі.

— Мене шиття заспокоює, — пояснює Олена. — Хоча я це зрозуміла вже тут, у Козятині. До того ж, я на цьому розуміюся. Ще в дитинстві шила сукні лялькам. Коли була старшою, пошила сорочку із шифону, хоча не люблю працювати з цим матеріалом.

Війна змусила міняти плани

Так тривало до жовтня 2014 року. Допоки бойові дії не дісталися Горлівки. Це змусило її разом із двома дітьми й одномісячним немовлям на руках тікати з рідного міста на Вінниччину. На щастя, сім’я встигла покинути Горлівку буквально за тиждень до того, як там почалася активна фаза війни.

— У мене маленькі діти, — каже підприємиця. — І в один момент я зрозуміла, що наражати їх на пряму небезпеку, коли від мене не залежить нічого, — це просто дурниця.

Козятинщина — батьківщина Олениної мами, тому жінка вирішила перебратися сюди. У селі Збараж жили її дід із бабусею. У дитинстві Олена Мялук часом до них навідувалася, тому в Козятині бувала ще до переїзду.

— Коли приїжджала сюди до бабусі, бачила лише вокзал і автостанцію, — згадує жінка. — Потім ми від автостанції автобусом їхали через ПРБ на Збараж. Тому центр міста я для себе відкрила, коли переїхала сюди. Я думала, що ПРБ і автостанція — оце і все місто.

«Займала руки, щоб не думати»

Перші кілька місяців Олена разом із дітьми жила в родичів у Збаражі. Потім переїхала до самого Козятина. Тут не мала нікого — ані знайомих, ані друзів. Щоб пережити важкий період, займалася дітьми й намагалася чимось відволікатися.

— Щоб не думати, займала себе чимось, — ділиться жінка. — Грала з дітьми, читала казки. Потім десь через півроку купила звичайну машинку й почала дітям щось шити. Займала чимось руки, щоб не лізло ніщо дурне в голову. Це був період, який трапляється в кожного, хто зривається й переїжджає на нове місце. Але ставлення до нас завжди було доброзичливе. У всіх службах, куди я зверталася, допомагали. Бо часом читаєш історії про інші міста і страшно стає.

Сини до нових умов адаптувалися швидко. Середній Назар був ще дуже маленьким, тому навіть не усвідомив, що трапилося. Наймолодшому Матвію тоді був лише місяць. Старший Іван уже ходив до школи. Але на переїзд відреагував спокійно.

— Старший син рік пробув тут, — каже Олена. — Потім поїхав до батька. Жив окремо, аж тоді повернувся.

У новій школі його радо прийняли. Однокласники до нього добре ставилися. А ось зі старими друзями, які залишилися в Горлівці, посварився.

— Там у нього з попередніми друзями конфлікт у переписці був, — додає мама хлопчика. — Бо змінилися погляди. У тих, хто залишився там — одне бачення, у тих, хто поїхав, інше.

Знову почала працювати

Через деякий час Олена Мялук вирішила поновити підприємницьку діяльність. Про те, щоб шукати роботу і влаштовуватися на когось, навіть не думала. Адже все життя звикла бути сама собі керівником.

— Я вже багато років підприємець, — каже жінка. — У мене може бути ідея, як почати й розвинути своє. Я морально не зможу на когось працювати. Ось співпрацювати — так.

Олена знайшла в мережі інтернет київську фірму-посередника, яка замовляє пошив уніформ для різних закладів. Сконтактувала з ними й почала співпрацювати. Спершу шила вдома.

— Усі питають, як у мене з’явилися перші замовники, — продовжує підприємиця. — Я, чесно кажучи, не пам’ятаю. Якось так, бац — і з’явилися. Розповідала про себе, мабуть.

Олена підтримувала зв’язок із Міжнародною організацією з міграції та Українським жіночим фондом. Це організації, які допомагають переселенцям прийняти ситуацію та дають поради, як налагодити життя на новому місці. Завдяки допомозі фондів жінка подала заявку на грант. Так у неї з’явилося перше професійне обладнання. Проте працювати продовжувала вдома.

►«Світ не хороший і не поганий. Він такий, який є». Переїзд не вибив землю з-під ніг жінки, а змусив почати все заново

Використала можливості

Попри те, що завжди мріяла про ательє, спершу розширяти бізнес не планувала. Лише потім пройшла навчання на тренінгах, захистила бізнес-план на відкриття швейного цеху та подала заявку на другий грант.

— У бізнес-плані був пункт «кошторис», де ми прописували, яке має бути обладнання, — розповідає підприємиця. — А ще потрібно було обґрунтувати, чому саме це тобі потрібно, а не щось інше. Наприклад, якщо я писала бізнес-план по ательє, то я не могла вказати, що мені потрібна машинка для стрижки.

Минув час і Олена дізналася, що виграла грант. Зізнається, очікувала на виграш. Інакше не подавала б заявки. Хоча й не надто зациклювалася на цьому.

— Коли виграла грант, подумала: «Вау, клас!», — ділиться враженнями жінка. — Але я не ставила це як щось найголовніше, що все — лише виграш. Коли ставишся до цього як до гри, то все сприймається легше. Але відсотків 60 я ставила на перемогу.

Пізніше Олена Мялук виграла третій грант на розвиток бізнесу та створення нових робочих місць.

Організації допомогли не лише взяти участь у грантових програмах, а й багато чого навчили.

— Я мала знання в галузі самої роботи, — додає жінка. — А тут мене навчили будувати бізнес. Так я поєднала одне з іншим і відкрила свій центр.

►У своєму ательє Олена не лише шиє одяг, а й ремонтує. Часом клієнти просять полагодити улюблену річ

Починала без стартового капіталу

Олена почала міркувати над тим, як має виглядати її ательє. Хотіла винятково просторе приміщення. Адже переконана — атмосфера завжди впливає на продуктивність.

— Коли я задумувала, що в мене буде цех, було кілька критеріїв, — каже підприємиця. — Але перш за все, щоб приміщення було просторе і світле, з великими вікнами. Далі почала додавати деякі деталі інтер’єру. Щось переставляти. Хотілося саме так. Бо навряд чи в темному, сирому підвалі подобатиметься працювати.

Нарешті в серпні минулого року її давня мрія здійснилася — вона відкрила швейну майстерню. Починала бізнес без стартового капіталу. Ще поки виконувала замовлення для столичної фірми вдома, вдалося зібрати трохи грошей. З них заплатила за перший місяць за оренду. Плюс допоміг бізнес-партнер. А всі необхідні речі купувала за тим, як з’являлася потреба.

— Є в кишені, грубо кажучи, сто гривень зайвих (хоча вони ніколи не бувають зайвими) чи виникла потреба, йдеш купувати червоні нитки, — розповідає підприємиця. — Коли я починала, тут була гола стіна, одна машинка, прасувальна дошка й манекен. А зараз 5 звичайних і три машинки для спецпошиву.

Хоча Олена не новачок у бізнесі, коли мрія здійснилася, її почали долати сумніви. Боялася, що не вийде, проте вдалося побороти свій страх.

— Було трохи лячно, коли заїхали в приміщення, — зізнається жінка. — А раптом не піде, а раптом не вистачить грошей. Але все вийшло. Зараз ідей багато, і багато замовлень, але не встигаєш усе реалізувати. Нам у школі викладають фізику й хімію, але не вчать, як розраховувати свій час, як спілкуватися з людьми не на рівні дружби, а хоча б підлеглий-підлеглий. Це все опановуєш із часом.

►Лялечка в центрі — талісман ательє, мотанки майстриня виготовила власноруч. Та, що праворуч — берегиня рукодільниць, ліворуч — лялька, яка приносить радість

Завжди усміхнена

Сьогодні Олена працює вже не сама — разом із нею в майстерні шиють одяг ще дві працівниці. Своїм колективом задоволена. І вона, і її майстрині дуже позитивні люди й намагаються не помічати нічого негативного. А ще не підпускають до себе, як висловилася сама підприємиця, склоків — скандалістів, які постійно чимось незадоволені й полюбляють пліткувати.

— Один мій знайомий казав, що я маю ген позитиву, — сміється Олена. — Якщо постійно виливати негатив, то все буде погано. Світ не хороший і не поганий. Він такий, який є. Не треба змінювати його, треба міняти своє ставлення. Ми тут усі позитивні. Я на роботі не командую, у нас усе злагоджено. Якщо і виникають непорозуміння, ми віджартовуємося і все вирішуємо мирно.

Бракує часу

Олена — «чоботар без чобіт». Попри те, що вправна майстриня, собі шиє дуже рідко. На це катастрофічно не вистачає часу. Замовлень дуже багато. А на те, щоб виготовити виріб якісно, потрібен час.

— Собі можна простеньку сукню пошити за один день, — каже підприємиця. — Але якщо вона має складні елементи, то часу йде більше. У деяких випадках потрібно її спершу випрасувати й дати вистигнути, щоб побачити, чи вона нормально сидить.

Через напружений графік, часу на сім’ю майже не залишається. Проте, коли має вільний час, проводить його з дітьми.

— Усі розриваються між роботою й дітьми, — каже жінка. — І я не виняток. Багато чого не встигаєш. Час від часу ми із синами їздимо у Вінницю чи Київ. Якось поїхали всі разом на каток.

Роботи багато, до того ж, доводиться постійно спілкуватися з різними людьми. Усе це виснажує. Хоча, як каже сама підприємиця, коли звикаєш до такого способу життя, тобі й одного вихідного достатньо для того, аби відпочити.

— Ідеальний вихідний — прокинутися хоча б о 8 годині, знати, що тобі нікуди не доведеться йти й ніхто не телефонуватиме, — розповідає Олена. — Вихідні в мене бувають, але рідко. Це важко фізично, бо ти втомлюєшся. Щоб відновити енергію, я читаю. Дуже люблю паперові книги. Різні, головне, щоб була легкість викладу і простий сюжет.

Поради тим, хто боїться починати

Олена Мялук звикла покладатися лише на себе. А ще сприймати всі удари долі з усмішкою на обличчі. Мабуть, саме ці дві риси характеру зробили її успішною та сильною жінкою. А ще сміливість і бажання рухатися вперед.

— Нас завжди вчили, що не можна виділятися, — пояснює підприємиця. — Це глибоко засіло в нашій свідомості. Але для того, щоб розвиватися, треба багато чого подолати. Сидячи на дивані, далеко не заїдеш. А нарікати на владу найлегше.

На думку Олени, якщо людина застрягла на одному місці, у цьому можуть бути дві причини. Або їй це подобається, або вона не може подолати страх.

— Стояти на місці завжди легше, — додає жінка. — А тим, хто все-таки хоче рухатися, не треба боятися. Бачити мету й не бачити перешкод. Не в тому сенсі, що треба йти по трупах. Просто треба наважитися зробити перший крок. А далі пазл складеться. І страх розвіється.

Олена Удвуд

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.