Будував центр нашого Козятина

• Козятинчанин Леонід Маліванчук нещодавно відсвяткував свій 80-ий ювілей.
• Майже сорок років він віддав будівельній справі і разом із колегами звів прокуратуру, суд, адмінбудівлю і не одну багатоповерхівку. А ще отримав Грамоту від Президента.
• Про свою роботу і чим займається на пенсії, розповів наш земляк

Леонід Маліванчук народився у селі Безіменне на Козятинщині. У мами з татом їх було двоє: старший Василь і молодший на десять років Леонід. Майбутній будівельник Леонід навчався у місцевій школі в Безіменному, а в 15 років, як і більшість дітей, що зростали в селі за часів Радянського Союзу, пішов працювати до колгоспу.

— Колись такий час був, що заставляли робити, — каже наш співрозмовник.

Спочатку був шофером

У 19 років Леоніда призвали в армію. Служив в інженерних військах. Демобілізувався командиром взводу.

— Після армії, де я тільки не був, — згадує чоловік. — Тоді ж паспортів не давали сільським. Паспорта отримати було важко, тоді тільки голова колгоспу міг дати. Я і в Гнівані працював на кар’єрі шофером. На шофера я вивчився перед тим, як піти в армію. Мене військкомат послав у Вінницю в ДОСААФ. Там пройшов курси. І по вербовці до Казахстану їздив, там теж шофером працював.

— Що значить «по вербовці»? — уточнюємо ми.

— Була така у Вінниці організація, яка вербувала українців їхати в созні республіки, — відповідає Леонід. — До Казахстану багатьох українців по вербовці брали, там вони і залишилися. Діти народилися у них там, онуки, ходили в російську школу.

Після поїздки до Казахстану Леонід повернувся до рідного села. Сидіти склавши руки вдома не хотів, але альтернативи роботі, окрім як податися до колгоспу, більше не було. Працювати у колгоспі наш співрозмовник не хотів, тож довелося розглядати інші варіанти, за межами Безіменного. Леонід Маліванчук влаштувався працювати у Будівельно-монтажне управління №5, яке козятинчани старшого покоління краще знають як СМУ-5. Так чоловік і потрапив до Козятина. Тут і оселився — знімав квартиру біля м’ясокомбінату. Це був 1968 рік.

За цеглину давали чотири копійки

У Козятині Леонід Маліванчук зустрів свою долю — Надію. За рік закохані побралися і живуть душа в душу досі, будучи одне для одного надійною опорою та підтримкою. Спочатку молоде подружжя знімало квартири, а в 1973-му отримали своє житло. У тій же багатоповерхівці, яку Леонід зводив разом із колегами.

— Ми дуже багато побудували в Козятині, — розповідає Леонід Маліванчук. — Ці всі будинки в районі четвертої школи, саму школу теж будували ми. Райком партії (будівля колишньої РДА — авт.), кінотеатр, прокуратуру, суд. Словом, я нарахував двадцять об’єктів, разом із житловими будинками. На м’ясокомбінаті будували ми холодильник, меланжевий цех. Сам м’ясокомбінат тоді вже був, але меланжевого не було, ми його добудували, і бійню. Дев’ятиповерхівку на Пушкіна (нині Соборна — авт.) панельну ми за пів року зробили: в травні почали і на Новий рік здали. Панельний будинок швидше будувати. У Харкові всі ж будинки панельні, зараз показують, як будинок десь збоку зачепило і він розвалюється. Це якби цегляний, то в нього гарантія 75 років, а в панельного 50.

— Ось як відкривали четверту школу, — показує дружина Надія фотографію. — Тут ще перший директор, Подрез.

— Не всі будівельники на цій фотографії, — каже Леонід, глянувши на світлину.

— Важка у вас була робота? — запитуємо чоловіка.

— Хіба робота буває легка? — відповідає зустрічним питанням Леонід. — І в дощ, і в сніг, і в мороз працювали. Тоді було так: поклав одну цеглу — це чотири копійки, поклав сто цеглин — платили чотири рублі. Це все рахувалося. В кінці місяця відміряли, складали розрахунок і потім за цю роботу нам перераховували гроші на наше підприємство, а вже підприємство нам зарплату нараховувало. Це зараз за роботу нормально беруть.

— Вихідні у вас були?

— Спочатку вихідним була тільки неділя, а потім вже зробили суботу і неділю.

— Ви будували тільки влітку, чи взимку теж?

— Взимку також. Хіба у нас, будівельників, є період, коли ми не будуємо? Тільки коли 20 градусів морозу, тоді мулярі не працюють, тому що розчин замерзає. А так всі роботи робляться цілий рік.

Звели село для переселенців з Чорнобиля

На будівельника пан Леонід не вчився, професію опанував безпосередньо на практиці. Починав у БМУ-5 на другому розряді, потім одержав третій, четвертий. Так поступово став бригадиром. Згодом пройшов у Вінниці бухгалтерські курси — керівництво відправило.

— У мене в бригаді було і по двадцять робітників, — продовжує Маліванчук. — Коли кооперативний будинок будували, що біля військкомату, то нас тоді було багато. Шість під’їздів ми будували, а три під’їзди — Дорстрой.

— Ще в 1986 році як Чорнобиль вибухнув, Льоня поїхав з бригадою у відрядження, — додає дружина Надія.

— Ми ціле село побудували для Чорнобильців, яких переселили із Зони відчуження, — каже Леонід. — Там близько 225 хат ми побудували. Це в Житомирській області. 

— Років зо три ви там були, напевно, — каже Надія.

— Ми жили у вагончику, — продовжує Леонід. — На вихідний приїжджали додому. У нас там в одному вагоні куховарили, кухарка у нас була своя.

Леонід Маліванчук разом зі своєю бригадою будували і Машинобудівний завод у Калинівці. Будували Каолінкомбінат у Глухівцях. Зводили вони і Вінницький аеропорт. Той самий, який зруйнували росіяни ще в 2022 році внаслідок атаки з повітря. Будівельники з Козятина об’їздили не одну область України. 

— Перед самим розвалом Союзу ми ще почали поліклініку нову будувати у центральній районній лікарні, — каже Маліванчук. — Підвальне приміщення перекрили і Союз розпався. Останнє, що ми побудували — будинок на шість поверхів біля четвертої школи.

У 2001 році наш земляк отримав грамоту від Президента Леоніда Кучми з нагоди десятої річниці проголошення Незалежності України. У 2004-му міг вийти на пенсію, але ще два роки продовжив працювати і лише після цього пішов на заслужений відпочинок.

Разом із дружиною Надією Леонід виховав двох доньок. Мають четверо онуків і вже трьох правнуків.

— Чим займаєтеся на пенсії? — цікавимося в чоловіка.

— Їздимо з дружиною в село. Там зараз треба сіткою від зайців дерева обтягнути. Бо з поля зайці забігають і кору обгризають в молодих дерев. А ще на рибу ходжу, бо ж поруч Водокачка. Сомики у нас там ведуться, короп є. Судаки, щуки й окунь теж клюють. Це ще запустили карася, то на той рік будуть карасі.

 

Читайте також:

«Коли сюди прийшов, тут все заростало. Щасливий, що люди до культури привчились»

Катерину Кіндратівну вітали цілий день. Їй виповнилося 95

Володимир Околодько з нашого району в енергетиці уже понад 41 рік

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.