«Коли сюди прийшов, тут все заростало. Щасливий, що люди до культури привчились»

• Вернигородок — село, що розкинулось на березі річки Гуйва. Воно не обділене природою, не подільне з селами Велике і Верболозами.
• Керують цим каскадом сіл сільський староста Володимир Гупяк і господарник Володимир Шубович.
• В кінці минулого тижня сюди завітала делегація Козятинської ради ветеранів. Розповідаємо, що там почули і побачили.

Те, що у Вернигородок мають приїхати гості, директор «СТОВ Вернигородоцьке» Володимир Шубович знав, тому чекав на делегацію з Козятина у дирекції. З самого початку зустрічі пан Володимир розповів, з чого він почав господарювати в селі майже 40 років тому.

Він приїхав у Вернигородок 7 лютого 1985 року, в Козятині в цей же час став до керма Козятинщини Геннадій Дубенков. Перша оцінка очільника Козятинського району була невтішна. На одній із нарад Дубенков, нині покійний, сказав: «Всі села, як села, а у Вернигородку при в’їзді розвалена хата і кругом бур’яни

— За що було братися, коли було роботи непочатий край? Почав з приміщення дирекції і будинку культури, — згадує Володимир Шубович.

— Коли приймав господарство, було у нас 450 працюючих, зараз всього 50. Тепер з Вернигородка 60 чоловіків воюють на фронті, із них 5 — наші працівники. Хто йшов на війну з нашої громади — ми їх одягли, а ті що працюють у нас, ми їм зберігаємо заробітну плату. Кому 15, кому 8, кому 9 тисяч. Ми це робимо для того, щоб вони відчували, що ми від них не відмовились і вони є працівниками нашого колективу.

До сорокаріччя будинку культури спланували капітальний ремонт та війна почалася. По можливості ремонтні роботи ведуться, але не так швидко, як хотілося б. Тому що людей не вистачає.

Далі директор аграрного підприємства супроводив делегацію до пам’ятника загиблим воїнам у Другій світовій війні і до  вже згаданого будинку культури. Забігаючи наперед можна сказати, що в усіх трьох селах за ними доглядають і не стоїть питання демонтажу пам’ятників.

По ліву сторону від будинку культури — дитячий садочок. В ньому заповнена тільки половина приміщень.

— Були б раді заповнити повністю та скільки діток у нас немає, — каже Шубович.

Будинок культури працює. Зайшли делегати в середину і відзначили, що у ньому просторий глядацький зал, а учасники художньої самодіяльності проводили репетицію концерту до Дня медичного працівника.

Сподобалася ветеранам і паркова зона зі сценою на відкритому повітрі.

Другим об’єктом екскурсії ветеранів була місцева школа.

— Дах школи перекрили, в середині кімнати утеплені. У перспективі утеплити весь корпус зовні, — розповів Шубович.

З подвір’я школи виднівся храм Різдва пресвятої Богородиці.

— Це було мабуть років 17 тому. Храм був дерев’яний, люди на Вербну неділю прийшли до церкви, а вона горить, згоріло все. Тоді й з’явилася ідея відбудувати новий храм, — каже Володимир Шубович, — Ми виділили гроші, частково люди зібрали. Усі підтримали мою пропозицію, аби храм був українським. Проти висловилися лише двоє людей. Саме з того момента я почав його будувати. Будівництво велося близько 2-х років. Коли йшло будівництво, у мене була ідея, щоб кожен мешканець Вернигородка, Верболіз, Великого по можливости здав гроші для того, щоб хто заходив сюди, відчував, що тут є його частка. Все будівництво коштувало 7 мільйонів 200 тисяч, а люди зібрали близько 280-ти. Ось бачите висить табличка, що збудований він за участі мешканців громади. Скільки захожу до храму у мене немає відчуття, що ми зробили щось не так.

Гостей храму вразила декорація насаджень навколо церкви.

—Територія велика, комусь за всім цим доглядати треба. Ми місцями посадили барвінок. Він взявся килимом і бур’ян не росте, — продовжив свою розповідь пан Володимир, — Після пожежі вціліли тільки металеві ворота і дві туї, одну з яких я посадив. Скільки я тут, стільки й туям, їх трохи вогнем присмалило, але залишились живі.

В церкві відспівують людей, які відійшли у світ інший. Щоб не йти з покійним через все село ми зробили парковою зоною доріжку і нею є можливість виходити на дорогу, яка веде до кладовища. Ми планували підвести туди воду та водій техніки, якому зробили замовлення, сказав, що на кладовищі не буде копати. На одному з кладовищ воду підвели, так екскаваторщик і директор кладовища померли. Чи співпадіння, чи правда щось в цьому є, долю не випробовували. Провели воду тільки до кладовища, — сказав Володимир Шубович.

Біля церкви гостей з Козятина чекав автобус. Вони сіли на транспорт і поїхали у село Велике.

Проїжджаючи біля сільського ставу Володимир Іванович каже:

— Ставочки ми всі почистили. Тоді можна це було робити, літр бензину коштував 7 копійок, а солярки 5. По нинішніх цінах на пальне, цього вже не зробиш. З лівого боку від дороги ви бачите приміщення, то птахоферма і склацькі приміщення.

В центр села ветерани праці їхали лише для того, щоб покласти квіти до пам’ятника воїнам Другої світової війни. Вони дорогою бачили скошені обочини доріг, магазин, стадіон, клуб закритий, але зовні готовий приймати відвідувачів. Біля пам’ятника сфотографувалися і поїхали у зворотню дорогу.

На території СТОВ «Вернигородоцьке» ми бачили тільки сільськогосподарську техніку, яка вже завершила посівну, корівники, свинарники та приміщення, де були отари овець, готові хоч зараз прийняти стадо. Як зазначив директор підприємства все воно зберігається в гарному стані тому, що «віримо, що можуть прийти часи коли буде вигідно тримати поголів’я».

По дорозі на Верболози ветерани зробили зупинку на колишній птахофабриці.

— Щоб така територія не пустувала, ми тут висадили чотири садки: яблунь, черешень, слив і горіхів, зробили зону відпочинку для працівників підприємства на відкритому повітрі і в приміщенні, — розповідав Володимир Шубович.

Ще гості з Козятина зробили зупинку у їдальні працівників. Тут нашим гідом була працівник культури і завідувач їдальні Ольга Іліуц.

Вона розповіла, що їдальня оснащена всім необхідним: морозильна кімната, машина для мийки посуду, кімната для персоналу.

— Ви в посівну трактористам обіди на поле вивозили?

— Так, вивозили для 18 працюючих у індивідуальних термосах. Тому що тарілки без пилу на поле не можна доставити. Машину застосовуємо щоб помити індивідуальні термоса працівників у полі.

У Верболозах ми подивилися тік, який вже готовий для прийому зерна і 7 чи 8 приміщень для його зберігання. Поклали квіти біля пам’ятника воїнам Другої світової.

Останньою зупинкою ветеранів праці була їдальня, в якій обідав після освячення храму у Вернигородку Філарет. По дорозі до їдальні ми запитали у вернигородоцького господарника:

— Ми побували у трьох селах і ніде не бачили щоб десь було сміття, як ви вирішили проблему з сміттям?

— Дуже просто. В кожному селі поставлені ємності для сміття і люди туди його зносять.

— Скільки коштує така послуга?

— Сміття ми вивозимо за рахунок підприємства. Коли ті баки майже наповнені, дається техніка і сміття вивозимо на сміттєзвалище.

— А звідти куди ви його везете запитали?

— Нікуди не вивозимо. Для сміття ми копаємо котлован, а коли його набирається на рівень майже з землею, засипаємо його.

— А з гіллям, що робите?

— Гілля після підчисти садків вивозимо і там його дробить щепоріз.

В їдальні на стінах зображена пам’ятка історії українського села. Маленькі хатинки з маленькими вікнами і солом’яними стріхами. На навісній стелі державна символіка — Герб України.

Наостанок ми у Володимира Шубовича запитали: стати агрономом було його покликанням чи так вийшло?

— Звичайно, покликання. Почав я свою трудову діяльність, коли в шкільні роки пас корови, потім возив кіньми воду, а 9-у класі був помічником комбайнера. Люблю я село, а мої досягнення в тому, що люди з якими я працюю полюбили культуру, як люблю її я.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.