Безпомічна і самотня старість при живих дітях

До редакції “RIA-Козятин” завітав старенький чоловік (за його словами, йому більше 80 років) і зі сльозами розповів свою сумну історію. Майже все життя Альберт Георгійович прожив у Козятині. Лише в юності декілька років провів у тітки Віри в Архангельську.

— Дуже шкодую, що повернувся сюди! — журиться старенький. — Можливо, там моя доля склалася б інакше.

З дитинства він потерпав від непривітного вітчима. “Батько” відправив хлопця працювати вантажником, коли тому було п’ятнадцять. Через кілька років Альберт поїхав до рідні в Росію. Виявилося, що в нього є хист до ретушування. Хлопець з задоволенням працював у фотомайстерні. Але обставини склалися так, що довелось повернутися назад. У рідному місті його чекала важка фізична праця.

— Ким я тільки не був, — розповідає дідусь. — Кочегаром, вантажником, водієм. Усюди встигав. Ніколи не боявся труднощів!

Найприємніші спогади в Альберта Георійовича залишились про зайняття спортом та виступи на змаганнях.

— Можна сказати, що я гідно представляв наше місто на спортивних заходах! Захищав честь Козятина,— з гордістю каже літній чоловік. У нього навіть розправляються плечі при згадці про ті роки. — Я займався боксом, боротьбою, гирьовим спортом. Був дуже міцним і витривалим.

Шаленого кохання Альберт Георгійович до своєї дружини Надії не відчував, з єдиною рідною донькою Людою добрі стосунки також не склалися. Через деякий час після розлучення не дуже старий тоді ще чоловік зійшовся з жінкою свого віку. Жили вони на Залізничному більш-менш у злагоді та комфорті. Але в 2004 році його нова дружина померла. З тих пір дідусь залишився сам-самісінький. До дітей він за допомогою не звертається. А самі вони, за словами чоловіка, теж не бажають з ним спілкуватися. З сусідами дружби не виникло...

Спочатку пан Альберт самотужки міг впоратися з господарством. Важко було зимою, але дідусь рубав дрова та прогрівав хату. Але старенького почав підводити зір. Лікарі не кажуть нічого втішного — поступово наступить сліпота. Вони можуть лише процедурами відстрочити неминуче.

— Я вже майже нічого не бачу, — каже витираючи хворі очі, які постійно сльозяться, дідусь і показує натруджені руки з ранами. — Спробував топити пічку — обпікся. Де брати дрова, не знаю. Раніше ходив до лісу, а тепер доведеться розбирати на дошки старий сарай.

— Мені пропонували піти жити до терцентру, — розповідає дідусь. — Поки що місця для мене там нема, але повинно з’явитися. Та я не хочу туди! Уже якось сам доживу свій вік. Мені б дрова, щоб зимою зігрітися. А на харчі та ліки моєї пенсії може й вистачить. Більш мені нічого не треба…

Від редакції:

На прохання дідуся в редакції ми йому допомогли написати заяву міському голові, в якій він просить матеріальну допомогу у вигляді дров для пічного опалення.

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.