Про людей, князів, палац, маєтки, віру та млини. З історії села Лопатин

• Краєзнавець Микола Купчик опублікував цікавий історичний допис відомостей з історії села Лопатин

— Інтернетресурси надають незначні відомості про це поселення. Зокрема відомо, що Лопа́тин - село в Україні, у Самгородоцькій сільській громаді Хмільницького району (до цьго Самгородоцького, Козятинського районів) Вінницької області. Населення становить 284 осіб. Також тут зазнечено,що село засноване 1860 року. Звичайно ця дата не відповідає дійсності.Село існувало значно давніше і має чудову історію… — йдеться у дописі Миколи Купчика.

Публікуємо з допису деякі цікаві історичні відомості про Лопатин 

Про людей, палац, віру та млини

Селом протікає річка Постіл, права притока Десни лівої притоки Південного Бугу. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Самгородської волості Бердичівського повіту Київської губернії мешкало 329 осіб, налічувалось 38 дворових господарств, існували каплиця, постоялий будинок і водяний млин. 

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 923 осіб (452 чоловічої статі та 471 — жіночої), з яких 518 — православної віри, 347 — римо-католицької.

Згідно даних Статистичного комітету, сто літ тому, 1900 року, «в Лопатині було 104 будинки, 815 жителів, 1218 десятин землі. Село належало Юзефі-Кароліні Антонівні Підгорській. В селі була каплиця, школа грамоти, 2 панські водяні млини, а вітряний належав Якову Вільчинському.

— Раніше писали, що 1890 року графом Бжезовським було побудовано палац в неоготському стилі, на подобу середньовічного замку. Будівля розграбована та спалена російськими більшовиками 1918 року.Однак, як показує дослідження такого власника цього села не значиться.

В Лопатині народилась Данилюк Галина Іванівна (24.01.1940 р.) — майстриня художньої вишивки і педагогиня,Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, (1991 р.).Заслужений майстер народної творчості України (2007 р.),яка навчалась вишивки у своєї мами Ганни Бортник.

За Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Самгородської волості Бердичівського повіту Київської губернії мешкало 329 осіб, налічувалось 38 дворових господарств, існували каплиця, постоялий будинок і водяний млин. \

Із спогадів жительки села Лопатина Ганни Волинець, 88 років (2010 рік):

«Володів селом пан Подгорський, мав сина і дві дочки.Одній дочці збудував над ставком на горбі палац,вона володіла землею.За другу дочку невідомо нічого.Син,за переказами,полюбив місцеву красуню Ганну,батько був проти і вивіз його в Лондон. Пан мав цегельний завод на горі.Внизу була криниця,по мідних трубах до палацу була підведена вода.Маєток був дуже гарним.Мав великий садок і баштан.Посеред ставка на острові була гарна бесідка,для відпочинку.В селі,місцевість де був маєток називали «огрудок».лужений майстер народної творчості України.»

Пам’ятки археології місцевого значення

Поселення з назвою Лопатин відомі в Білорусі, Україні, зокрема Лопатин Львівської області Радехівського району відомий ще з XIV ст., коли він був власністю князя Владислава Опольського. Пізніше поселення перейшло до Федора Любарта, луцького князя, а потім до мазовецького князя Зімовіта. Від того літописного міста лишився лише топонім «Замчисько», а от замку вже немає. Збереглися лише вали та залишки підземних переходів.

З археологічних пам’яток села Лопатина відомі дві пам’ятки археології місцевого значення, а саме Черняхівської культури ІІ-ІУ ст.н.е .,порядкові номери 537 і 538., занесених до переліку О.Стародуб у 1993 році та взяті під охорону,згідно рішення № 443 від 22.12.1997 року. Перелік пам’яток археології місцевого значення Вінницької області.2002 р.

– Про точну дату заснування та походження назви села досліджень не проводилось, однак з виявлених тут археологічних пам’яток можна стверджувати,що люди тут жили уже понад 2000 років тому. е відомо хто і коли заснував село Лопатин, про яке ми рзглядаємо, однак із відомих відомостей можна припустити, що поселення існувало уже в кінці 16 на початку 17 століття. Відомо, що Лопатин знаходиться біля колишнього старого поштового тракту з Бердичева -Махнівку-Самгородок – Липовець…

Відомості і про Махнівку

Едвард Руліковський в нарисі «Махнівка», вміщеному у п’ятому томі за 1884 рік «Географічного словника Королівства Польського та інших земель слов’янських»: в нарисі про Махнівку, містечко Бердичівського повіту Київської губернії, про цю місцевість пише наступне: «Височина або так званий Махновецький хребет простягається в тій околиці досягаючи в західному напрямку так званої авратинської височини на Волині, височіє він на 750 паризьких стоп над рівнем Чорного моря і служить водорозділом, з яких одні води впадають до Богу (Бугу), інші до Дніпра. Тією височиною проходив колись так званий Чорний шлях, протоптаний копитами татарських коней, які з року в рік нападали сюди, щоб «псувати землі і полохати орачів». Тим шляхом цілі віки проходив кордон Корони (Польщі) з Литвою, а також служив він за межу, що ділила маєтки князів Острозьких від маєтків Калениковичів-Тишкевичів. З того часу, як Поділля опинилося під турецькими завоюваннями, довгий час стирчав на тій дорозі пограничний турецький курган. Зараз тут з’єднуються кордони двох губерній,Київської і Подільської. Земля тут степова. Граніт опаловий…

Махнівка здається є дуже старим поселенням. Згідно з місцевою легендою, за монгольських часів у цьому місці перебував так званий баскак, який ніби мав послати у подарунок Гедимінові (Великому князеві Литовському) сто степових коней, а від того ж володаря Литви мав отримати взамін сто дівчат…

Є письмові свідчення, що вже за часів Свидригайла, біля 1430 року предок роду Тишкевичів на ім’я Каленик, отримав у подарунок від того ж князя, за лицарські заслуги, Безименські пустирі, дуже широкі, розміщені над р. Гнилоп’ятом і Гуйвою, на яких надалі поселилися: Бердичів, Слободище, Кодня, Білополь, Червона і Махнівка» Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich,1884 р. С.875

О. Яблоновський в Історичних джерелах також підтверджує ці відомості: «Тишкевичі – Каленики- Логойські, рід литовсько – руський, що осівся в повітах житомирськім і овруцькім, ще при Свидригайлі 1437р. Під кінець XУI-го ст. і пізніше займали вони значні маєтки в повіті житомирськім охоплюючи все доріччя верхнє і середнє Гнилоп’яту, разом з верхів’ями Коденки і Гуйви – на просторі до 30 миль квадратних . Розвинулося в тій області з плином часу кілька людських волостей: спочатку Слободище, перший дар Свидригайла, на грунтах яких постає Бердичів (1593) уже містечко, і пізніше Махнівка (1593р.) іще «селисько пусте».Тишкевичі давні власники тутешніх маєтків, одні з найдавніших земських власників в цім краю,володіли ним три століття передаючи їх по спадковості. Після поділу цих маєтків між собою в 1450 р. в Житомирі,один з нащадків Каленика звався Тимофієм або ж Тишком, від якого потомки почали писатися Тишковичами абоТишкевичами. Махнівка зникає за часів нападу Менглі Гірея в 1483 р. і був тут степ пустий. Tom V,стор.872 – 888.

Згадки з архівів

— В Центральному державному історичному архіві Києва я натрапляв на справу про засвідчення Купчої кріпості на маєток в дєрєвні Лопатин з присілком Самотня Бердичівського повіту набуте колежським реєстратором Подгурським Е.І.у поміщика Франтовського І.Д.з обов’язком виплачувати матері продавця кошти на утримання.Справа датується 15 червня 1856 р.-28 червня 1861 р.На жаль не встиг опрацювати цю справу, — продовжує розповідь Микола Купичк

• До речі Л.Похилєвич на ст.266 вказує ще на одну дєрєвню Лопатин в Липовецькому повіті: окрема й «К Оратовскому приходу причислена деревня Лопатин. Она в 8 верстах на запад от Оратова….Основана в прошлом веке Лопатинским…Там же с.266
• У « Словнику ..Т.5 .стор.720» читаємо : « Лопатин 1.) село, повіт бердичівський,за 7 верст від Самгородка ,де церква і костел параф.,225 мешканців,65 димів,1098 десятин землі. Власність Подгорських, раніше Франтовських.Є тут каплиця католицька.
• Лопатин, село, Бердичівський повіт, гміна Малий Чернятин, парафія і поштова станція м.Самгородок (7 верст),43 версти від Бердичева, 62 будинки, 585 мешканців, католицька каплиця, школка, 2 млини.» с.272.
• До речі тут же в Словнику… поселення з назвами: «Лопатень, Лопатки, Лопатнікі, Лопатно, Лопатовичі, кілька Лопатичі, кілька Лопатинів…».Зокрема Лопатичі, село на Уборті в Овруцькому повіті, власник поміщик Прушинський, церква з 1780 р.
• Александр Яблоновський в Польских історичних джерелах пише про Лопатин. Зокрема розглядаючи осадження та заселення земель після менглігіреєвого знищення сіл,пише:«…з волостей роздаваних з часом боярам житомирським і київським між 1482 і 1491 роками. – Бірин, Жолв’яж, Хотень, Утешков, Лопатин… ». с.115 і 171.
• Зокрема, в актах Київського воєводства за 1613 рік, він приводить клопотання, в якому згадується якесь село Лопатин :«З клопотання Анджея Харлінського позивача, на Станіславі на Хабне Харлінським, відповідача, про виселення з села Лопатин та заміну його огородженнями,оскільки Константи Махович Шаула і сестра його Федора Шаулянка Слина Новіцька хотіли бути ближчими до цієї маєтності».

— Як бачимо, серед поселень Брацлавського та Київського воєводств 15-17 століть, згадується чимало із назвою Лопатин, Лопатичі, власники Лопатинські.

Краєзнавець Павло Федорович Мельник в своїй книзі «На споконвічних перехрестях» про село Лопатин писав наступне: «Село Лопатин лежить над витоками річечки Постіл, притоки Десни. За польським територіальним поділом відносилось до Самгородоцької гмини. Православна громада була приписана до самгоро-доцької церкви Івана Богослова, а католики – до самгородоцького костьолу святого Вінцентія, покровителя всіх каторжан і в’язнів. На початку радянської влади до 1925 року село належало до Мало-Чернятинської волості Старо-Прилуцького району Вінницької округи.

Письмове свідчення про село датується 1795 роком. Знаходилось воно в складі «фортуни» графа Прота Потоцького, що була поділена між його кредиторами в рахунок погашення боргів. По декрету Махновецької комісії від 01.11.1795 року Лопатин перейшов до Ксебишів. Тут був фільварок економічний, млин, «душ хлопских 54, жен. 67». Шляхетних чиншовиків було 131 чоловік і 116 жінок. За кількістю чиншовиків (вільних людей) Лопатин поступався тільки Самгородку (шляхетних 162 чоловіки та 132 жінки). І це в містечку, де повно було ремісників і торгівців. Напевно, більшість з цих шляхетних були поселені 1791 року Потоцьким голендри-меноніти.

З цього приводу є цікавий документ в архіві по селі Кордишівка. Ось текст:« 357 десятин земли, принадлежавшие в Лопатине и Кордышевке обществу чехов колонии Голендров, отданные под залог в 13800 рублей вдове колежского регистратора Деспине Антоновне Андрияш. 1-7 декабря 1878 го-да”. Тодішні шляхетні голендри в більшості покинули 1875 року обжиті місця, попродавали землю і майно чехам. Тільки цим можна пояснити таку велику кількість шляхетного населення далекого 1795 року в цьому селі. Лопатинські шляхетні мешканці 1875 року об’єдналися з чехами колонії Голендри, що скоро стала селом «Николаевское». Новоприбульці з Лопатина значаться, як австрійські піддані. Це ті самі голендри-меноніти, предки яких приїхали 1791 року з далекої Прибалтики.».

• Лопатин — селище міського типу Радехівського р-ну Львівської обл. Розташоване на перетині автошляхів Радехів - Броди, Берестечко -Бузьк. Перша письмова згадка відноситься до 1366 року. Існує кілька гіпотез про походження назви. Найбільш імовірна думка, яка виводить її від давньоруського (очевидно, язичницького) імені чи прізвища Лопата. Утворення від основи Лопат- і суф. -ин.
• Лопатина — ріка, права притока Івоту (басейн Десни). Назва від українського діалекту лопатина «заглиблення в ґрунті невизначеної форми», «низовинне місце, що затопляється сніговою водою». Дослівно: «Невелика ріка, що пересихає». Звідси ж Лопатиха — ріка, ліва притока Дніпра. Назва утворилася від основи лопати- за допомогою суф. -их(а). с.212-213.
• Козятин — місто, районний центр Вінницької обл. Розташоване у верхів'ї р. Гуйви, правої притоки Тетерева (басейн Дніпра). Виникло в зв'язку з будівництвом залізниці Київ — Одеса 1870 року. Збудовану залізничну станцію було названо іменем с. Козятина, розташованого поблизу, яке вперше згадується за часів гайдамаччини як село, однак, слід гадати, воно існувало задовго до того. Назву виводять від старослов’янського власного імені Козята на зразок Путята. Назва утворилася від основи козят-і суф. -ин.». с.182

— Очевидно, що ойконіми типу Козятин, Лопатин, та іні на –ин, виникли як посесив на -ин від незасвідченого прізвиська Козята, Лопата. Очевидно, твірні антропоніми Козята, Лопата становили форму від давньоруського особового імені .

Про минуле цього села від часу коли від Потоцького перейшло до Пільховських, хоч також з прогалинами, оповідає Тадеуш Боборовський  в Спогадах 1900 р. «З родичів, часто будинок наш навідували капітанство Пільховські.Пьотр де Біберстайн Пільховський, самопроголошений , а часо і титулований граф, був двоюрідним братом мого дідуся 1), а одружений з двоюрідною сестрою і улюбленицею, колись останнього: Йозефою Кумановською 2). «За Махнівкою, в Лопатині, мешкали родичі наші Франковські Домініканство.Вона була з дому Пільховська,від двоюрідних мого діда,можливо його ровесниця,дивна приємна представниця свого часу!Тиха,спокійна,любляча людей,ангельської доброти і право дитячої наївності – всіляко захоплювалася красою і добротою свого мужа – який був уже в похилому віці і від старості покритий шишками. Гарної був ще постави старець і мабуть колись був пристойним – але старій здавалося, що всі повинні пам’ятати його і бачити таким, яким його бачить вона.Найсмішніше з цього приводу бували сцени а навіть і виправдання,якщо котра із пань ніби про гарність пана поручника сумнівалася. 

Антоні Урбанський в книзі «З Чорного шляху і там тих рубежів .Пам’ятники польські зниклі на Поділлі, Волині,Україні» 1928 р. подає свою версію з історії Лопатина:

«Лопатин. Кажуть, що Сaмгородок і Лопатин деякий час чинили сильний опір татарам, але зрештою були спалені та пограбовані,тоді населення пішло за Дніпро. Навколо залишилася пустка. Дальше перказ гласить, що до пустині примандрували дикі коні з над узбережжя Чорного моря. До останніх часів в околиці Лопатина було стойбище, що звалось стойбищем диких конй. Другим містом навколо Лопатина була Білилівка над Раставицею. Дуже старожитна осада,в якій за давніх часів існувало місто Бєлілов,вміщуючи всередині себе «сорок сороков» церков і особисте рицарство. Коли прийшла орда,то в церквах тримала коні. Менглігірей хан Перекопський,запустив вбивчі загони по всій Київщині, знищив Білилівку і перетворив у велику пустиню. Нарешти, при кінці 16 –го століття, Білилівка почала знову заселятися і зник слід Менглігіреєвого наїзду. Незабаром однак татари знов тут напали і наново заселену осаду перетворили в попіл.

— Очевидно, в околицях Білилівки і Лопатина пізніше мало що говорили про різних Хмельницьких, Паліїв і Черників, оскільки є документ, що коли коронні війська прибули сюди, вони знайшли іншу місцевість, відкриті окопи та силу зброї. З третьої сторони до Лопатина дотикалося Погребище. Рось тут звивалася в численних вигинах, її береги в багатьох місцях всіяні скалами. Вираз «Погребище» не лише льох означає, також цвинтарисько, окописько.

Князь Януш Збаразький володів Погребищами. Життя його збігло напереміну на працях обозних (в походах) і землевласницьких заняттях.Чекав завше хвилі, коли його покличе бойова труба,тоді як сокіл на неприятеля нападав.Бойовий люд,який тримав князь у замку, чуйно пильнував околиць Погребищ, Лопатина. Землі тут Кривоносом були відвідані, лише ввійшов сюди Ярема Вишневецький і, «заставши костельні пороги напоєні кровію»,бунтівників усмирив і Лопатин від черні звільнив. Коли Ян Собеський з турецької анексії Україну відновив,тоді Лопатин і навколишні села «з поклоном присягнули корольові».

Собеський тут поставив поковників Ласка і Піве,яким він довіри піклування землями розлеглими навколо Самгородка, Лопатина, Степанок. Ехо Дашівської битви, Листопадового повстання,віддало по Лопатинським лукам, а Січневе повстання тут поширилося широко.

— Така є історія цієї частини України. Навколо Лопатина могили, кургани, легенди. А сам будинок,на вигляд замку збудований,мав міцні стіни,лише замість гармат,з вікон виглядали квіти. Квіти біля контрфорсів, квіти біля зубців. Поблизу ганків яскравим пломенем вибухали,скупані в повному блиску,клумби смугастих гвозик і фіалкових левконій. Вони ніби світилися випарами міцних і розкішних ароматів.

Про маєтки

Нарешті Роман Афтанази у багатотомному виданні «Історії резиденцій на давніх кресах Речі Посполитої про Лопатин його власників і маєток пише нгаступне: «Лопатин. Село Лопатин,не надто далеко від містечка Самгородок,на початку своєї історії належало вірогідно разом з ним до погребиського ключа,наступної власності Збаразьких,Вишньовецьких,Радзивілів, Моравських,а в кінці Прота Потоцького (1761-1801) київського воєводи,нефортунного банкіра і промисловця.Від нього,чи теж після його банкротства від його кредиторів,виділену з ключа цю маєтность купив Андржей (?) Пільховський гербу Рогала.Походив він з сенаторської родини,якої одна гілка писалася також де Біберштайн. Після нього володів нею його син (?) Піотр (1771-1862), капітан Війська Польського,одружений з Юзефою Кумановською гербу Траби.Як посаг їх дочки,невідомого імені, Лопатин перейшов надалі до її чоловіка Домініка Франтовського гербу Прус І.Він сам чий ого спадкоємці спродали добра (маєтки) ці Антонію Подгорському,котрого дочка Юзефа одружилася з Балтазаром Подгорським гербу Бородіч,сином Цезарія і Дионизії Вербицької.Їх син Балтазар Подгорський юнак, член штабу начальника розвідки в роки першої світової війни, був замордований в роки Другої світової війни. Остатня власниця Лопатина була отже Йозефа з Подгорських Подгорська. Під кінець ХІХ століття площа того маєтку обіймала 1090 десятин землі.

— Дякуючи опублікованій Урбанським фотографії, відомо, що до російської революції існував в Лопатині палац, який за намірами фундатора мав нагадувати напевно середньовічний палац. Збудований однак був тепер після 1890 року. Єдина напевно його фотографія, яка показує один із довших фасадів і один бічний, що це була двохповерхова будівля диференційованої (різноманітної) форми, більше для декору, ніж обов'язково посилена контрфорсами.Оживляли її тераси, одна на аркадах, інша оточена зубцями, на бобудові. Також з боку виступала циліндрична вежа, замкнута кільцем сліпих окулусів (з латинської -око) і також зубців.Відповідно до різноманітної форми, дах, додавав мальовничості.

На тему внутрішньої архітектури немає жодних переказів. Лише Хвалевік в короткій замітці пише, що меблі, порцеляна, картини та колекції там існуючі були розграбовані чи знищені перед 1918 роком. Оточуючий палац парк мав доходити до озера. Серед лип стояла мурована двірська каплиця.

Читайте:

Як Вуйна стала Перемогою, а Богудзенка — Листопадівкою: історичні назви сіл Козятинщини

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.