«Я не боюсь загинути на фронті, гірше коли рашисти топчуть нашу землю»

• Громада попрощалася з Юрієм Щербаком. Народився Воїн в Новосілці, що на Миколаївщині. Шкільну освіту здобув у Катеринівці.
• Далі ПТУ та робота не за фахом в Миколаєві. Згодом кращих заробітків поїхав шукати до столиці Там зустрів у 2004 році зустрів свою майбутню дружину Анну та переїхав з нею до Залізничного.
• В жовтні 2024-го він пішов бити ворога, а 24 листопада загинув

Повернувся додому на щиті Юрій Щербак 28 листопада. Спочатку з ним прощалися на площі в Козятині, потім кортеж з тілом Героя рушив вулицями міста до такого рідного йому містечка Залізничне.

Рідні, близькі, друзі, сусіди не могли повірити, що такого працьовитого і тихого Юрія з ними вже немає.

— Він не тутешній, а з Миколаївщини, але ми любили його за його людяність, порядність, любов до того, що він робив, до живої природи та тварин.

Сусідка Тетяна розповіла, що Юра дуже любив тварин, а собак, котів, які були травмованими, забирали з дружиною додому. Виходять їх, а потом він виносив їх на прогулянку. У нас мабуть немає сусідів, яким би він чогось не зробив, чи в чомусь не допоміг — говорила сусідка Героя.

А тим часом кортеж з тілом загиблого воїна живим коридором і по заквітчаній дорозі дістався будинку захисника України.

Над труною загиблого воїна в сльозах схилили свої голови дружина Анна, сестра Наталія, племінниця Інна.

Заупокійну молитву за Юрієм Івановичем, саме так називали сусіди Юрія, проводив протоієрей Валерій Кушнір, а по завершенні молитви за воїном траурна процесія рушила до церкви Первоверховних апостолів Петра і Павла. Там настоятель храму Отець Валерій за загиблим воїном провів чин «похорон», а по його завершенні за загиблим воїном провели прощальний мітинг.

Відкрила його директор будинку культури Лариса Ромасько і розповіла присутнім біографію Героя.  

Юрій Іванович народився 9 вересня 1980 року в Миколаївській області, Веселівському району, селі Новосілці. Зростав дуже добрим та роботящим. Відкритий та життєрадісний хлопець завжди поспішав на допомогу. Мав багато друзів та дуже любив тварин. Закінчив середню школу в с. Катеринівка. Вступив до професійно технічного училища, де здобув спеціальність водій — тракторист. По закінченню працював в Миколаєві плиточником. У 2002 році поїхав до Києва шукати кращої долі. Там займався ремонтними роботами, став майстром своєї справи.

У 2004 році зустрів свою майбутню дружину та поїхав у 2005 році разом з нею у с. Залізничне де і проживали. Харизматичний, веселий та товариський молодий чоловік одразу знайшов тут друзів та однодумців.

У 2022 році, влаштувався на роботу в гімназію № 6. Його людяність, порядність та щирість підкорила, як педагогічних працівників, так і учнів навчального закладу. В планах на найближче майбутнє на першому місці було відремонтувати будинок, в якому вони проживали з дружиною, сином та двома улюбленими кішками. А головна мрія — побачити онука.

2-го жовтня 2024 року був призваний до Лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл проходив у Гайсинському районі. А 19 листопада, через півтора місяця, був уже на Покровському напрямку.

24 листопада 2024 року близько 13 години 40 хвилин, старший навідник 2-го мінометного розрахунку, 2- го мінометного взводу, 2- ї мінометної батареї військової частини А — 2896, поблизу населеного пункту Пушкіне, Покровського району, Донецької області під час скиду з дрона вибухового пристрою, отримав поранення, несумісне з життям, — сказала ведуча та запросила до слова отця Валерія, секретаря Козятинської міської ради Ірину Репало та директора гімназії № 6 Миколу Синюшка. Всі вони висловили співчуття родині загиблого, говорили, якою доброю людиною Юрій був при житті. Добре знав Юрія Івановича директор гімназії Микола Синюшко.

— Юрій Іванович працював у нашій гімназії. Мені навіки запам’ятався той день, коли я приїхав на роботу і помітив, що всі в сльозах і я зрозумів, що в гімназії сталася трагедія. Проклята війна забрала у матері сина, в дружини чоловіка, а в нас простого спокійного відповідального працівника. Скільки пам’ятаю його, у нас не було такого, щоб він чогось не зробив. Іноді запитував його: «а ви це зробите?» — «Зроблю». «А ти вмієш таке зробити?» «Чого не вмію, навчуся і зроблю», — відповідав Юрій. І так було: він брався за справу, яку раніше не робив. Робив і вчився, вчився і робив. Таких людей, як був Юрій дуже мало. Дошка пам’яті Героїв, яку ми зробили у нашій гімназії, то все його робота. Робив він її з великою відповідальністю. Робив для Героїв, а вийшло що й для себе, — сказав директор гімназії.

Можливо, в душі він мав думку, що піде захищати рідну землю. Коли заливав стовпчики на майбутній алеї пам’яті, що біля «Умки», він в процесі роботи сказав «Я не боюсь загинути на фронті, куди гірше коли рашисти топчуть твою землю». Тепер ці слова стали наче гаслом. 

На подвір’ї церкви з Юрієм стали прощатися востаннє. Військові передали дружині Юрія прапор.

Поховали славного сина українського народу на місцевому кладовищі під гімн України у виконанні духового оркестру з села Бродецьке

та військовий салют від салютної групи.

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.