«Я була у них дружкою на весіллі. Степан такий живчик, не вірилось, що може загинути»

• Степан Коблов народився у Пиковці. Там закінчив школу. Серед улюблених захоплень були спорт та доводити до ладу моторну техніку. Згодом створив сім’ю з коханою дівчиною Майєю і з нею виховували сина Артура. Степан без вагань тепло і затишок дому змінив, коли його призвали до війська на захист Батьківщини. Загинув 26 жовтня 2024-го. Тіло воїна ідентифікували і він 29 грудня 2025 року повернувся додому на щиті

Зустріла громада свого захисника живим коридором спочатку від ЦРЛ до храму святого пророка Іллі.Там відбулася найважливіша частина національної скорботи, з спільною молитвою і прощання воїна за участю священників, родин воїнів, побратимів та громади, аби вшанувати пам’ять Героїв перед його похованням.

Провели чин похорон за Героєм настоятель храму митрофорний протоієрей Роман Масира та настоятель храму Успіння пресвятої Богородиці села Махаринець митрофорний протоієрей Іван Дуник. Священники з великою шаною та глибиною церковних чинів, провели відспівування, в якому віддали заслужену шану загиблому воїну.

З храму процесія рушила на центральну площу нашого міста. Там з Степаном Кобловим прощалася громада. На площі ми зустріли друзів Степана з Козятина, Пиковця та Сестринівки. Серед них була наша добре знайома Ірина з квітами. Запитали у неї, кого вона, із двох загиблих воїнів прийшла провести в останню дорогу. —Обох, але знала Степана Коблова, — відповіла вона і додала — Я у Майї і Степана була старшою дружкою на весіллі. З тих пір дружили. Степан такий був “живчик”, я не вірила, що люди такі, як він, можуть загинути. Він в родині у всьому давав раду і говорив: Іра, коли тобі треба буде допомога, ти звертайся — ми допоможемо. Завжди усміхнений, ніколи не гарячкував, якщо сказати коротко — він був душею компанії.

Відкрила мітинг скорботи начальник Козятинської культури Світлана Рибінська. Після вступного слова вона зупинилась на біографії воїнів.

— Коблов Степан Миколайович народився 17 травня 1977 року в с. Пиковець. Закінчив місцеву школу. Любив спорт (особливо футбол), захоплювався технікою. З юності мав мотоцикл, ремонтував його і доглядав. Активний, чуйний, доброзичливий чоловік мав багато друзів. Створив сім’ю, ростив сина Артура, для якого б був другом, порадником і наставником. Тепло і затишок в родині для нього було понад усе. Коли прийшла біда в Україну, вирішив стати на захист від ворога. Сім разів ходив до військкомату, хоча мама і брат потребували догляду і це давало право відмовитись від служби.

20 червня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Проходив навчання у Гайсині.

На службу направили в Миколаївську область, пізніше — на Покровський напрямок. Солдат старший навідник гранатометного взводу третього механізованого батальйону військової частини А—4962 з 26 жовтня 2024 року вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Ізмайлівка Покровського району Донецької області. Тіло ідентифікували. Воїн прибув додому, — сказала ведуча і запросила до молитви священників ПЦУ отця Романа та Івана Дуника. Від мікрофона слово мали Благочинний Вінницько-Тульчинської епархії Роман Масира та секретар Козятинської міської ради Ірина Репало. Вони виразили співчуття та підтримку родині, нагадали присутнім, якою ціною здобувається наша свобода.

Після виступів ведуча закликала присутніх попрощатися з Степаном Кобловим та Юрієм Сідлецьким.

Траурна колона рушила з тілом Героя у рідну йому Сестринівку. Отець Іван провів на кладовищі ще одну заупокійну молитву. Поховали славного воїна і свого земляка під Гімн України та військовий салют від салютної групи.

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.