«Всіх нас Олег зібрав на площі, а там в жалобі вся «Червона калина»

• Олег Біланенко народився у Козятині. Навчався у четвертій школі. Після університету почав свій трудовий шлях на посаді начальника відділу еміграційної служби. Коли ворог пішов повномасштабною війною, займався з друзями волонтерством. На фронт потрапив через рекрутинговий центр. З серпня 2024 року вважався зниклим безвісті. Через рік і 5 місяців Олег повернувся додому на щиті..

Зустріла громада свого земляка живим коридором по всьому траурному маршруту. Перше прощання з захисником України провели у храмі святого пророка Іллі. Заносили тіло Героя до храму під прапорами бригади оперативного призначення «Червона калина» та з почесною вартою від побратимів загиблого воїна.

Заупокійну панахиду провів настоятель храму митрофорний протоієрей Роман Масира.

Чекали на зустріч з славним воїном і сусіди Олега Біланенка. У них він залишився пам’яті чоловіком, з яким приємно було зустрітися і поговорити. Він не міг пройти осторонь чужої біди. Дуже любив сина Любомира. Казали, що  Олег пішов на війну, щоб не довелось на неї йти Любомиру.

Прощання біля будинку Героя було недовгим. Отець Роман заспівали з півчою духовних пісень, коли мама з дружиною обіймали домовину чоловіка і сина.

Від будинку загиблого воїна процесія  чітким і повільним кроком рушила на площу. Там пройшов мітинг-жалоби.

Відкрила його директор будинку культури Лариса Ромасько. Вона говорила, що Україна переживає складні часи і втрачаємо людей, яких не можна замінити — мотивованих, досвідчених, тих хто стояв у найгарячіших точках. 

— Фронт став просідати і це видно не тільки у зведеннях, а й у долях. Тож ми повинні гуртуватися допомагати армії, щоб не зрадити всіх тих, хто нас захищає, — сказала ведуча і перейшла до біографії Героя.

Біланенко Олег Юрійович народився 14 липня 1993 року у нашому місті.

Навчався в 4-й школі, а далі в школі-ліцеї. Закінчив Уманський педагогічний університет за спеціальністю «фінанси і кредит, облік і аудит».

Свій трудовий шлях розпочав у нашому паспортному столі, де обіймав посаду начальника відділу еміграційної служби. Одружився. Згодом народився син – Любомир. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, з друзями займався волонтерством.

Він мав чуйне серце і трохи задумливий погляд – такий, у якому завжди жила

тиша, не вмів бути байдужим. Олег був прекрасним батьком та чудовим братом. Обожнював свого сина, весь свій вільний час був поруч біля нього.

У військо Олег був призваний Івано-Франківським рекрутинговим територіальним центром комплектування та проходив навчання в селищі Старий Лисець, після чого служив в нашій сусідній Калинівці в підрозділі «Червона калина». Згодом підрозділ був направлений в Запоріжжя, а далі — Покровськ. При кожній нагоді телефонував батькам. Розповідав, як самі будують баню, як розставляють намети, готують їсти. І загалом у нього завжди було все добре.

31 липня 2024 року, як завжди зателефонував мамі і після доволі довгої тиші у слухавці сказав: «Мам, я напевно не викручусь».

Біланенко Олег Юрійович  стрілець (помічник кулеметника) 1-го відділення 1- го взводу оперативного призначення 2- ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 2-го батальйону оперативного призначення військової частини А—3028 оперативно-тактичного з’єднання – 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов», під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Іванівка, Покровського району, Донецької області з 1 серпня 2024 року вважався зниклим безвісти. Він мав чуйне серце. Він любив життя щиро, по справжньому, любив світанки і запах дощу, теплі зустрічі і сміх друзів, прості радощі буднів. Любив будувати плани, мріяти, знаходити красу там, де не всі її помічали. У ньому жила тиха радість бути тут і зараз, жити по новому і цінувати кожну мить. Здавалося, він дивився на світ глибше ніж інші, ніби наперед відчував вагу рішень і наслідків кожного кроку. Тіло було ідентифіковано. Рік та 5 місяців Олег добирався додому.

Він загинув, але не зник. Його життя обірвалося та його присутність залишається в серцях тих, хто його знав. Друзі Олега говорили «Він віддав своє життя, бо надто сильно любив людей». Біль втрати не зітре час, лише треба вдивлятися в небо, —

Сказала ведуча і запросила до молитви священника.

Від мікрофона слово мали отець Роман, секретар козятинської міської ради Ірина Репало та підполковник в/ч 3028 Віктор Цибульський. Отець Роман говорив, що Олег своїми діями на фронті довів, щоб Господь поселив його в оселях Божої присутності де панують святість, любов та істина. 

Ірина Репало подякувала всім, хто прийшли на площу, висловила співчуття родині загиблого воїна, подякувала батькам за виховання сина і гідного воїна.

Схилив голову у великій скорботі Віктор Цибульський

— Ми зібралися тут тому, що зібрав нас тут Олег, а ми віддали шану нашому побратиму. Важко жити в невідомості рік і 5 місяців, у надій, що будуть новини, але ще важче, коли надії розбивають новини, що Олега вже немає. Дорога родина, прийміть щирі співчуття від командування бригади, всього особового складу. Сьогодні в жалобі всі побратими. Олег був мужнім, надійним та сміливим воїном. Він був людиною, яка у необхідну хвилину прикриє спину та підставить плече. Пам’ять про Олега повинна жити у наших серцях, в наших думках і сторінках новітньої історії. Олег був і залишається Героєм, — сказав підполковник Цибульський.

По завершенні виступів з Героєм стала прощатися громада. Багато присутніх опустившись на коліно, щось Олегу говорили, а самі не стримували сльози.

З площі кортеж рушив до Алеї слави міського кладовища. Отець Роман провів ще одну заупокійну молитву. Військові, стоячи на колінах, передали прапор родині загиблого. Поховали славного воїна під Гімн України та військовий салют від салютної групи. Тепер Олег Біланенко воїн небесного війська і буде нас захищати з небес.

 

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.