«Ворог пошкодує, що зробив скид на нашого побратима»

• Андрій Літвінчук народився в Молдавії. Саме туди поїхали його батьки працювати після університету. В 7-класі Андрій навчався у Козятинській школі № 3 і відразу став своїм серед учнів. Маючи природний дар до будівництва, вступив до нашого училища. Коли вдерся на нашу землю ворог — будівельник Літвінчук вирішив, що ця війна надовго і у червні минулого року пішов захищати Україну. 19 вересня 2025, виконуючи бойове завдання, наш Андрій загинув

Зустріла громада свого земляка 28 вересня живим коридором. Перше прощання з славним воїном було біля будинку Героя. Молитву за упокій душі провів настоятель храму святого пророка Іллі митрофорний протоієрей Роман Масира. Рідні, близькі, сусіди, друзі загиблого воїна, керівництво Козятинської міської ради, побратими не всі змогли стримати сльози. Крізь сльози від них чулося: 

— Така хороша дитина була. Тоня і Юра самі користуються серед людей великою повагою і Володю з Андрієм виховали хорошими людьми. Дуже шкода, що через цю кляту війну гинуть наші діти, — казали люди. 

Наступна зупинка траурного кортежу була у храмі святого пророка Іллі. Чин похорон провів настоятель храму отець Роман. З церкви процесія рушила на площу нашого міста. Провести в останню дорогу загиблого воїна прийшли друзі і однокласники Андрія, колеги батьків Героя Антоніни Володимирівни та Юрія Петровича, колеги брата Володимира.

— Андрій був відмінником і хлопцем доброї душі. Ми тягнулися до нього, бо він не міг нікому відмовити в допомозі. У старших класах Андрій був тим хлопцем, у якого закохувалися дівчата і чекали від нього взаємності. Те, що він загинув, для нас стало великим шоком. Ми всі зібралися оперативно. Тільки не такої зустрічі ми з ним хотіли, —  говорили про шкільні роки загиблого воїна однокласники Андрія.

На площі ми поспілкувалися з побратимами Андрія.

— Це був чоловік, на якого можна було покластися, як на самого себе. Воїнів на війні називають побратимами. А він для всіх нас був братом без перебільшення. Ми не пробачимо ворогу, що позбавив життя нашого брата, —  казали побратими. 

— Який був позивний у Андрія?

— «Кася»,—  відповіли воїни 34-ї бригади берегової охорони в/ч А—7053.

Мітинг жалоби за загиблим захисником України відкрила начальник відділу культури Світлана Рибінська.

— Ми отримуємо гіркий, кривавий досвід. Він має бути щепленням від наївності нинішніх і майбутніх поколінь. Адже він оплачений такою високою і страшною ціною. Ворог вічний і його дії ті ж самі. Маємо забути про братні народи і спільну історію. Мета росії була і є повне знищення України, як явище. Але ми велика нація і маємо всі шанси ствердитися в цьому світі. Воюємо не тому, що ненавидимо ворога, а тому, що любимо рідних і свою землю. А ворог заважає нам жити, ростити дітей, думати про майбутнє. Тому ми боремось і в цій боротьбі втрачаємо гідних, світлих, мужніх і близьких. За свою родину, державу, воював Літвінчук Андрій Юрійович, — сказала ведуча і на честь Героя зазвучав Гімн України. По його завершенні Світлана Рибінська розповіла біографію Героя.

— Літвінчук Андрій Юрійович народився 1-го жовтня 1985 року в Молдові. Саме туди направили батьків Андрія працювати після інституту, хоча вони були з Житомирщини. Вже у 90-х вони повернулася до України і почали все з нуля. Андрій у 7-й клас пішов у Козятині навчався у 3-й школі. Зростав і розвивався живим і допитливим хлопчиком. Багато читав. Його цікавило все та прагнув пізнати більшого. Батьки Андрія працювали у сільському господарстві. Робота забирала багато часу. Андрій і його брат росли дуже організованими та самостійними. Після школи Андрій навчався і закінчив наше училище. Оскільки мав хист до будівельних справ, почав заробляти своїми вміннями і не міг сидіти без роботи. Непосидючий, активний і працьовитий. Дуже товариський, готовий допомогти кожному, хто попросить. Його очі світилися добротою і щирістю. А про своє матеріальне становище він не хвилювався. Головним для нього були його близькі. Завжди піклувався про сина Єгора, якого любив понад усе, любив племінниць і батьків. Чоловік мріяв побачити щасливе майбутнє свого сина. Людяний і доброзичливий, з глибокими думками і почуттями. Сестра про Андрія згадує: «Він з дитинства був гострим на язик, з класним почуттям гумору. Я досі бачу, як він морщить ніс, поправляє окуляри і видає черговий перл. Андрій був дуже начитаний і ерудований. Ми все літо проводили з ним на природі, читаючи книжки. Його нещасно гризли комарі і ми разом рахували скільки разів вони його вкусили.

Люди, які його погано знали, могли вважати його байдужим, але це не так. Він був дуже добрим, турботливим та щедрим. Він був вірним. Не лицемірив, не прикидався і не прогинався. В сучасному світі це не дуже популярні риси характеру. Але по іншому він не хотів. Дуже пишаюся своїм братом. Йому не надто везло по життю і хотілося вірити, що все найкраще у нього попереду. Як шкода, що воно вже позаду.

18 червня 2024 року він пішов до військкомату і став до лав ЗСУ. Від ворожого чобота захищав Херсонщину. Коли телефонував про всіх розпитував. А про себе говорив, «що все добре» Нещодавно приїздив, радів рідному дому, тішився спілкуванням». 

А 19 вересня 2025 року на правому березі Дніпра, в районі Нижньодніпровського національного природного парку Херсонської області матрос, майстер-номер обслуги 2-го мінометного взводу мінометної батареї, 1-го батальйону берегової охорони в/ч А —7053 внаслідок удару FPV дрону Літвінчук Андрій Юрійович загинув. Час без нього буде іншим: сірим та важким. Потрібно буде вчитись без Андрія сину, батькам, брату, всім рідним і близьким. Дай Боже їм сил для цього, — сказала ведуча та запросила до молитви священника. По завершенні молитви слово мали отець Роман, секретар Козятинської міської ради Ірина Репало та однокласниця Андрія, а нині директор ліцею № 3 Анна Ольхом’як.

— Шановні рідні Андрія та громада. Сьогодні немає сім’ї в Україні, якої не торкнулося горе втрати. Мати народжує сина, щоб він жив, будував свою сім’ю, народив сина, але коли прийшов час випробувань, він пішов воювати. Воював за маму, за сина, за родину, за брата, племінників. Але ворогу вдалося вбити люблячого сина, батька, брата, товариша. Сьогодні вся Україна і Козятинська громада в жалобі тому, що своїм життям він захищав тисячі життів мирного населення. Щоби ми жили, раділи, мріяли. Мріяли про вільну Україну, в якій має жити син Андрія і родина. Ми схиляємося в пошані перед рідними. Ми дякуємо наш Андрій за твою мужність і відвагу, — сказала Ірина Репало.

— Сьогодні ми проводжаємо в останню путь нашого випускника, друга, однокласника, сусіда — Андрія. Доброго, щирого, відданого, який мав загострене відчуття справедливості. У серцях педагогів Андрій завжди буде усміхненим, щирим, молодим чоловіком. Немає слів, щоб виразити і вгамувати біль матері. Ми в цей важкий час залишаємося разом з вами. Ми, всі однокласники, залишаємося разом з вами. Наш Андрій об’єднав нас в такий жахливий момент, але я переконана, що пам’ять про Андрія буде жити у наших серцях, тому що Герої не вмирають Слава Україні! — сказала директор ліцею № 3

Зворушливим було прощання на площі. Опустившись на коліна, майже кожен щось говорив воїну вже небесного війська. Прийшли на площу людей небагато, навіть по козятинським міркам. Та прощалися довго, адже прийшли провести Андрія в останню дорогу всі близькі.

З площі кортеж з тілом Героя рушив до Алеї Слави міського кладовища. Продовжуючи чин погребіння, ще одну заупокійну молитву повів отець Роман, військові віддали шану Андрію військовим салютом. Духовий оркестр зіграв славному воїну український Славень.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.