Вони йшли на позиції в сіру зону, коли ситуація різко погіршувалася

• Минулої неділі родини зниклих безвісти полонених вчергове вийшли на акцію «Поверніть наших рідних додому». Цього разу акція проходила біля пам'ятного знаку «Танк». В ній взяли участь близько 60 родин

О 9-й ранку родини безвісти зниклих, полонених з портретами рідних та прапорами їх бойових частин хвилину стояли мовчки, щоб віддати шану жертвам російсько- української війни. За мить після сигналів метроному координатор групи Тетяна Гуменюк ввімкнула гучномовець і став звучати Гімн України. Ми дивилися на велику колону автівок, які зупинилися на загальнонаціональну хвилину мовчання і стояли поки не завершиться «Ще не вмерла Україна». Організатори акції запалили синьо-чорні фаєри, які підтримали звуковим сигналом майже всі водії, що почали рух колоною.

Серед присутніх були родини військових Десантно-штурмових військ, Сил територіальної оборони ЗСУ, Національної Гвардії України «Червона калина». В половини безвісти зниклих нацгвардійців на прапорах значилось Родинське, яке офіційно з кінця серпня 2026 перейшло під контроль окупаційних військ. 

Про Родинське ми зовсім недавно говорили з військовим капеланом. 

— Бої за Родинське — то окрема тема. Захисники Родинського мали стримати просування окупантів до сусідніх Покровська та Мирнограда. Захисники Родинського нікуди не зникли. У Бога вони всі живі. Допоки немає офіційного підтвердження загибелі, за воїна потрібно молитися і молитися за нього треба, як за живого, — говорив капелан. З капеланом гріх не погодитись. Але хто придумав статус «зниклий безвісти» захиснику, який іноді відправлявся на позиції, які вже були під вогневим контролем ворога або де ситуація стрімко погіршувалася, що призводило до трагічних втрат та обурення серед військових і їхніх близьких. Адже не таємниця, що станом на квітень 2026 року командування часто утримувало оборонні рубежі навіть в умовах напів оточення (доки залишалися фізична можливість постачання та евакуації), а самі військові, що були на позиціях говорили: «Ми були всім забезпечені. У нас було що їсти, пити й курити. Не було тільки можливості вийти з позицій, бо щось пішло не так».

З ким ми не говорили під час недільної акції, говорили, що їх рідні були на позиції і втратили з ними зв'язок при виході з позицій.

Тож треба згадати слова капелана. Допоки немає підтвердженої втрати, їх рідним треба жити надією, що їх воїни живі, хоч як важко жити в невідомості.

По завершенні акції ми попросили координатора групи «Безвісти зниклі-полоненні», щоб вона поділилася враженнями від заходу, який вони провели.

—  Вони не зникли з наших сердець. Ми не дозволимо світу забути про них.

Кожна акція — це не просто люди на вулицях із прапорами та фотографіями. Це біль, надія, любов і боротьба родин, які щодня чекають на звістку про своїх найрідніших.

За кожним обличчям на фото — ціла історія життя, родина, діти, батьки, дружини, які живуть між надією та невідомістю. За кожним прапором — серце, яке не перестає боротися.

Ми виходимо на вулиці, щоб нагадати: наші Захисники не забуті! Про тих, хто перебуває в полоні, і тих, хто вважається безвісти зниклим, мають пам’ятати. Ми говоримо за тих, чий голос сьогодні не може бути почутий. Ми боремося за правду, за повернення, за гідність і за право кожної родини знати долю своєї найріднішої людини.

Ми не втомимося нагадувати. Не перестанемо боротися. Не дозволимо звикнути до нашого болю.

Бо чекати — це теж боротьба. Пам’ятати — це наш обов’язок. А мовчати — означає дозволити забути.

 Дякуємо кожному, хто поруч, хто виходить на акції, підтримує родини та допомагає нашим голосам звучати гучніше.

Наші ще не вдома. І поки вони не вдома — ми будемо говорити, нагадувати й боротися, —  сказала координатор групи Тетяна Гуменюк

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.