Віктор не прагнув слави. Він повернувся в Україну, щоб чесно виконати свій обов’язок

Вячеслав Гончарук

Він народився у Києві і там навчався у школі. В технікумі здобув фах зварювальника і працював за спеціальністю. Коли на Україну напав ворог Віктор Іванченко пішов добровольцем на війну. Служив у полку «Азов» і до останнього виконував обов’язок захисника України

Зустріла Глуховецька громада свого захисника живим коридором 10 лютого в Пляховій, Глухівцях,

Жежелеві та Бродецькому. Спочатку з ним прощалися біля будинку славного воїна, а потім траурний кортеж рушив до храму Покрови Пресвятої Богородиці. Чин похорон за Віктором провів настоятель храму отець Олег.

Продовжили прощання з Віктором Іванченком на сільському кладовищі. Там за героєм війни пройшов мітинг жалоби і пам’яті. Відкрила його Віта Пискун.

— Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких, шумом карпатських ручаїв, боїв славного завойовника батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат революцій, радісним гомоном Софійських дзвонів.

Нехай душа моя в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться, бо ти, Пресвята, все життя моє, бо ти все щастя моє.

Задзвони мені брязкотом кайданів, скрипом шибениць в похмурі ранки, принеси мені зойки катованих у льохах, у тюрмах і на засланнях.

Щоб віра моя була гранітом, щоб росла завзяттям міць, щоб сміло йшов я в бій, так, як ішли герої за тебе, Свята, за твою славу, за твої святі ідеї.

Щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів твоїх, невинну кров помордованих дітей твоїх, величну смерть героїв української нації і тисяч інших незнаних нами, що їх кості порозкидані або тайком поховані.

Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму, страху нехай не знаю я, й не знаю, що таке вагання.

Скріпи мій дух, загартуй волю, в серці замешкай моєму, зрости мене до ясних чинів, в чинах нехай знайду я смерть, солодку смерть в муках за тебе, і розпливуся в тобі та вічно житиму в тобі.

Відвічна Україно: свята, могутня, соборна

Шановні присутні, сьогодні ми зібралися тут у глибокій скорботі, щоб провести в останню путь Іванченка Віктора Володимировича — вірного сина України, воїна, Захисника, чоловіка, батька, побратима, — сказала ведуча і перейшла до біографії Героя.

Віктор Володимирович народився 25 липня 1972 року в місті Києві.

Навчався в столиці у 206-й школі, закінчив 9 класів, здобув фах зварювальника у професійному технікумі.

Працював будівельником за кордоном — тяжко, чесно, відповідально, як і прожив усе своє життя.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Віктор перебував за межами України.

Але серце не дозволило залишатися осторонь.

У перші ж дні війни він повернувся на рідну землю і зробив свій вибір без вагань.

Він навіть не заїхав додому, не сказавши рідним, що вже в Україні.

Його рідні лише на третій день дізналися, що шлях найріднішої людини проліг не до рідної оселі — а одразу до війська.

Бо для нього не існувало «потім» — був лише обов’язок, честь і Україна.

Він свідомо став до лав Національної гвардії України, обравши шлях Захисника.

Служив у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов», у званні молодшого сержанта, на посаді командира ремонтно-зарядного відділення взводу спеціальних робіт ремонтної роти автомобільної техніки ремонтно-відновлювального батальйону.

Позивний — «Міланич» — назавжди залишиться в пам’яті побратимів як символ надійності, відповідальності та людяності. Він не прагнув слави. Він просто чесно робив свою справу. Заради України. Заради родини. Заради майбутнього.

Він був дуже доброю, щирою людиною, світлою душею, до якої тягнулися люди. Його поважали не лише як воїна, а як Людину з великим серцем.

Найбільшою цінністю в його житті була сім’я.

Найбільший біль і найтяжчу втрату його відхід залишив у серцях найближчих. У глибокій, невимовній скорботі залишилися дружина Ольга та донька Оксана,

для яких він був не лише Захисником України, а опорою, серцем родини і цілим світом.

Наш Захисник любив життя, любив тишу природи.

Особливе місце в його серці займала риболовля —тихі світанки біля води, спокій, мовчання і розмова з природою. Навіть у негоду він знаходив там рівновагу, бо вмів бачити світло й спокій там, де інші бачили лише труднощі.

04 лютого 2026 року його серце зупинилося під час несення служби. Він пішов як воїн. На службі. На посту. Вірний присязі. Вірний Україні. Вірний своїй совісті. Сьогодні плаче родина. Сьогодні схиляє голови Україна. Сьогодні мовчить земля, приймаючи Героя. Та смерть не має влади над пам’яттю.

Бо такі люди, як Віктор Іванченко, не зникають — вони стають частиною історії, частиною нації, частиною нашої свободи.

Висловлюємо щирі, глибокі співчуття всій родині, рідним, близьким, побратимам і всім, хто знав Віктора. Жодні слова не здатні зменшити біль цієї втрати. Схиляємо голови в скорботі разом з вами. Вічна пам’ять. Вічна слава Герою України, — сказала Віта Пискун і запросила до слова старосту села Ігоря Ткачука та командира взводу «АЗОВ».

Після виступів від мікрофона.розгорнувши прапор, побратими Віктора зачитали молитву українського націоналіста.