Великий «Рікі» поранених вивозив тачкою та рятував побратимів на грані можливого

• Олександр Нагірняк народився у Ямполі? там закінчив школу. Рано залишившись без батька? пішов працювати різноробочим. У 23 роки захворів та потрапив у лікарню.
• Там зустрів свою Марину і переїхав до неї у Пиковець. На війну він пішов добровольцем у 22-му, бо не міг сидіти, коли один з його синів воює. 30 січня 2026 року славний воїн загинув.
• За 2 тижні він повернувся додому.

Зустріли Героя рідні, близькі, та громада 14 лютого живим коридором по всьому траурному маршруту. Перше прощання з Олександром проходило у храмі святого пророка Іллі. Там ми й зустріли побратимів «Рікі» (такий позивний мав загиблий). Їх було дуже багато, адже Олександр встиг повоювати на багатьох напрямках, тому й було побратимів так багато. Від них стало відомо, що Олександир йшов добровільно на найвідповідальніші завдання: чи забрати пораненого і доставити його для допомоги дуже швидко. Одного разу потрібно було швидко забрати пораненого. Поки вирішували, як це правильно зробити, Саша поїхав за ним тачкою і привіз. Він приймав виважені рішення і ніколи не давав задню. Яке б не виконував завдання, виконував його на свій розсуд і тільки 30 січня 2026 року щось не врахував. 

Ще побратими згадали, коли вони були 5 діб на позиціях без води. Він прийняв рішення самому йти по воду і приніс її, врятувавши всіх.

—  Якби всі були такими, як він, то війна, мабуть, вже скінчилася, а росіяни вже були б на своїх болотах, — говорив про свого друга один з побратимів.

Чин похорон за загиблим воїном провів настоятель храму святого пророка Іллі митрофорний протоієрей Роман Масира. По завершенні заупокійної панахиди кортеж з тілом Героя рушив на площу. Там пройшов мітинг пам’яті і скорботи.

Відкрила його директор будинку культури Лариса Ромасько. Вона у своєму вступному слові зазначила, що скоро буде чотири роки, як почалася повномасштабна війна. І одна частина суспільства за нашу свободу віддають життя, а інші поводяться так, ніби в країні війни немає. Ведуча говорила правильні слова, але ті, до кого ті слова адресовані, на жаль, не чули їх, бо їх не було на площі. На площу приходять ті, хто відноситься до першої категорії. Саме вони йдуть на площу, щоб виразити підтримку рідним і живуть з шаною до своїх захисників. 

Сказавши про наболіле, ведуча перейшла до біографії Олександра. 

Олександр Нагірняк народився 15 грудня 1974 року у Ямполі. Там навчався у школі. Коли Олександру було 13 років, не стало батька і він почав працювати різноробочим. У 23-річному віці захворів та потрапив до лікарні, де й зустрів дівчину, від погляду якої перехопило дух на все життя. Після одужання зрозумів, що не може без своєї Марини і поїхав у Пиківці, щоб почути, побачити, переконатися, що той погляд йому не наснився. Та приїхавши туди, зрозумів, що приїхав не в гості, а додому.

Село прийняло його по-своєму. Спершу придивлялося, а згодом щиро обійняло. Олександра полюбили за працьовиті руки, які не боялися жодної роботи, за веселу вдачу, завдяки якій вмів розвеселити кожного, за відкриту душу, що ніколи не шукала вигоди. Подружжя багато працювало, придбали будинок, завели велике господарство та виховували 3-х чудових діток. З часом діти почали створювати свої сім’ї. Батько їм давав настанови, щоб було одне кохання і на все життя. Мріяли з дружиною придбати великий стіл, поставити його у вітальні, тому що сім’я велика і онуків має бути щонайменше дев’ятеро.

Коли розпочалась ця клята війна, родина жила у тривожному передчутті. Старший син військовий за покликанням і присягою не вагався ані хвилини. Він відразу став у стрій і якийсь час ніс службу у Козятині. Олександр, дивлячись на сина, відчував гордість і пекучий біль. Батьківське серце не створене для того, щоб відпускати дітей на війну. Але він знав, якщо син там — він теж має бути поруч і 20 грудня 2022-го року добровольцем пішов на війну. Просив у військкоматі: старший син воює, я теж іду, не забирайте молодшого сина.

Після призову Олександр служив у 38-му окремому стрілецькому батальйоні «Вінницькі янголи», який формувався в Козятині. Фронт Олександра почався з Авдіївки, там де земля переорана снарядами. Потім Лиманський напрямок, Серебрянський ліс, де, здавалося, кожне дерево є свідком болю і подвигу, а тиша лісу була оманливою, бо за нею чатувала небезпека.

Молодший син, дивлячись на брата і батька пішов їх слідом не тому, що так треба, а тому, що інакше не міг. Бо коли горить твоя земля,  стояти осторонь — зрадити себе. Тож біля мами залишилась тільки донька.

З Донецького напрямку Олександра відправляють у той клятий Курськ. І саме там сталося те, в що важко уявити і неможливо збагнути. Вся родина зібралася в різних підрозділах, в різних позиціях та під одним прапором одного батальйону. Вони не могли щодня бачитись, не могли щодня разом сісти за стіл, як колись у мирному домі. Але знання, що десь є поруч син, брат, батько —  було величезною підтримкою. Це давало сили триматися, коли сили вже танули. Це давало віру, що родина навіть у війні залишається родиною.

Олександр декілька разів приходив у відпустку. Але хіба можна назвати відпусткою ті декілька днів, коли намагаєшся вмістити в них ціле життя? Відпустка була завжди короткою. У ті дні він поспішав жити: слухав, жартував, лагодив, обіймав.

Рік тому, приїхавши додому сказав дружині: збирай речі, їдемо відпочивати. Ту подорож в Карпати Марина не забуде ніколи, адже вона була особливою. Чоловік пообіцяв, що у наступну відпустку вони поїдуть на море.

Останній раз, будучи вдома, наче відчуваючи, що часу знов обмаль, утеплив коридор, полагодив дрібниці, що відкладаються на «потім». Щось підбив, щось підкрутив. Старався, якнайбільше зробити по господарству, щоб його дівчатам було легше. Щоб коли його не буде вдома, залишалася частинка його турботи.

І знову фронт. На цей раз Куп’янський напрямок. Напрямок, де земля плавиться від болю. Вона важка і густа, бо змішана з кров’ю і потом. Кожен її метр политий чиїмось подвигом, чиїмось останнім подихом, чиєюсь незламною волею вистояти. Там час перестав мати звичний вимір. 

130 днів Олександр провів на позиції. Сто тридцять днів під обстрілами, під дронами, під напругою. 130 днів без сну, відпочинку, тепла. Не було, кому підмінити. Сто тридцять днів тримати оборону — це не гучні атаки, це щоденна виснажлива стійкість та героїзм. Це коли кожен клаптик землі навколо тебе стає частиною тебе. Він не міг зателефонувати дружині і дітям, він міг лише триматися. Тримати позиції, тримати слово, тримати в серці любов до родини. Він знав заради чого стоїть. Заради дому, який колись обрав серцем, заради села, що прийняло його, як свого, рідного. Заради своєї землі. Саме там він загинув та залишився непереможним.

У сухій стрічці безтермінового бойового донесення вказано, що старший сержант Нагірняк Олександр Анатолійович позивний «РІКІ» брав участь у веденні оборонного бою на визначеній бойовій позиції, біля населеного пункту Радьківка Куп’янського району Харківської області. 30 січня орієнтовно о 18.40 під час переміщення засобів

забезпечення з місця їх скиду з БПЛА, був уражений невідомим вибуховим пристроєм, внаслідок чого отримав поранення, несумісне з життям.

Лише 10 лютого вдалося евакуювати тіло Героя з позицій. Він не мав загинути ні в цю зиму, ні в цю війну, ні в цьому житті, яке так тримав своїми сильними руками. У нього було багато планів та мрій. Він не встиг потримати на руках наймолодшу внучку. Він мав перенести гойдалку в зручніше місце, купити дружині машину, щоб їй легше було добиратися до роботи. Він мав зробити все, що йому скаже дружина ні за слабкості, а за великої любові. І тепер його плани — це біль. Його мрії — це пам’ять. Його любов — це тиша в домі, яку вже нічим не заповниш. І тепер його ім’я —  це ясний спогад про нього та його гідність, героїзм і відвагу.

Олександр Нагірняк нагороджений нагрудним знаком «В/Ч 3044 Южноукраїнськ 35 років», медаллю Міністерства України «За мужність героїзм та успішне виконання бойових завдань», відзнакою командира В/Ч 4860 11 окремої механізованої бригади,

відзнакою оперативного командування Захід— «Срібний Хрест», — сказала Лариса Ромасько та запросила до молитви за загиблим воїном отця Романа.

Від мікрофона слово мали настоятель храму святого пророка Ілля отець Роман, секретар Козятинської міської ради Ірина Репало, та один із командирів бригади загиблого воїна. По завершенні свого виступу він передав дружині Олександра прапор бригади.

Після виступів зі славним воїном стала прощатися громада. Прощалися довго, адже майже кожному було за що Олександру дякувати і було що сказати. Схилившись біля труни воїна, більшість підходили до дружини загиблого, синів Героя Миколи і Максима, яких відпустили з фронту на похорон батька, до доньки Олександра.

Попрощавшись, кортеж з тілом Героя рушив до села Пиковець. Поховали славного сина України на Алеї Слави сільського кладовища під Гімн України та військовий салют від салютної групи.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.