«В ту мить, коли труну вкрила земля — здригнулася душа». Прощалися з Героєм Юрієм Лисенком

• У суботу, 20 червня до рідного села Вівсяники назавжди повернувся наш Захисник, мужній воїн Юрій Лисенко
• Навколішки, у скорботній тиші, зі сльозами, що не можна стримати, люди виходили на дорогу, щоб провести в останню путь того, хто ще вчора був серед нас… того, хто мріяв, жив, любив… і віддав усе за Україну.

Церемонію прощання опублікував Наш Самгородок

Про Героя

Юрій Лисенко народився 19 березня 1990 року в селі Вівсяники, Козятинського району, Вінницької області у дружній сім’ї Олександра Павловича та Світлани Миколаївни Лисенків. Дитинство Юрія проходило разом із старшою сестричкою Тетянкою. І ніхто із них ніколи не думав, що у їхнє спокійне життя колись увірветься клята війна. Ріс Юра слухняним, допитливим, енергійним хлопчиком. Любив проводити час з друзями, з якими ганяли у футбол, ловили рибу, купалися у місцевому ставку. Він був добрим і веселим, люблячим сином і братом, вірним і надійним другом. Русявий хлопчина з світлими добрими очима та сором’язливим поглядом, таким запам’ятають Юру усі, хто його знав у дитинстві.

Одинадцять років з 1997 по 2008 рік Юрій навчався у Вівсяницькій середній школи. У найскрутніших ситуаціях неодмінно простягав руку допомоги, підставляв плече всім, хто цього потребував.

Після закінчення середньої школи Юрій навчався в Вінницькому професійно – технічному училищі № 5, де здобув професію будівельника.

З 2008 по 2009 рік проходив строкову службу у десантно – повітряних військах Збройних сил України.

«У 2012 році створив сім’ю, одружившись з коханою Танюшою. Разом із дружиною народили, ростили і виховували двоє діток – сина Давида та доньку Дарію, яка є копією свого татуся. Наш Герой уже ніколи не буде бачити, як ростуть і дорослішають його дітки, не обійме їх, не посміхнеться їм своєю чарівною посмішкою» — йдеться у дописі

Працював в ТРЦ «Епіцентр» з 2012 року, звідки 31.08.2024 року був призваний на військову службу. Пройшов курс загальновійськової підготовки на території Великої Британії повернувся на Батьківщину.

Воював у складі 59 десантно штурмової бригади 10 окремого штурмового батальйону безпілотних систем.

16 листопада 2024 року під час виконання обов’язків військової служби пов’язаних із захистом Батьківщини поблизу населеного пункту Пустинка, Покровського району, Донецької області зник безвісті.

Рік і сім місяців рідні шукали, до останнього молилися, щоб сталося диво, щоб Юрій повернувся живим додому, де його чекали. Але надії і сподівання родини перекреслила страшна звістка. На превеликий жаль, 13 червня 2026 року надійшло сповіщення, в якому повідомлялося, що солдат Лисенко Юрій Олександрович загинув 16 листопада 2024 року. Йому назавжди 36…

Біля рідного дому відбулася заупокійна відправа, яку очолив священник Православної Церкви України Митрофорний Протоієрей отець Роман Масира у співслужінні зі священником Вінницько - Тульчинської Єпархії Православної Церкви України Віктором Воронко та військовим капеланом.

Священнослужителі підносили молитви за упокій душі Героя, а рідні, близькі, друзі та односельці не стримували сліз… Там, де колись лунав його сміх, сьогодні — тиша і невимовний біль.

Згодом прощання продовжилося у храмі Покрови Пресвятої Богородиці с. Вівсяники, де відбулася спільна молитва за душу воїна.

Після богослужіння біля храму відбувся жалобний мітинг

Останнім місцем прощання стало кладовище. Тиша, яку розривав лише біль, біль, що стискав серце кожного

Під звуки Державного Гімну України, крізь ридання і сльози, Героя провели в останню путь… Військовий салют розривав небо, ніби відлуння нашого спільного горя…

Після прощання відбулася ще одна болюча і водночас почесна мить — родині Героя вручили Державний Прапор України. Як символ його мужності, відваги та вірного служіння Батьківщині. Як знак того, що його подвиг назавжди вписаний у історію України, а ім’я — у пам’ять народу. Рідні тримали прапор зі сльозами на очах, ніби останній зв’язок із найдорожчою людиною…

«І в ту мить, коли труну вкрила земля — здригнулася душа… Бо це не просто прощання… це рана, яка не загоїться ніколи…Земля прийняла ще одного свого сина… ще одного Захисника… ще одного Героя, який віддав своє життя за наше майбутнє…»

Читайте:

Більш як три роки родина Гальчинських жила надією та дива не сталось

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.