В грудні Владислав мав приїхати у відпустку, після війни — одружитися, не судилося.

• Життєрадісний, сповнений мрій. Був великою опорою матері і прикладом для молодшого брата.
• Його любили вдома і поважали на роботі, мав перспективи в роботі за кордоном.
• Коли з Батьківщиною сталася біда, приїхав, щоб її захищати.

Зустріла громада свого захисника в другій половині дня 5-го грудня живим коридором біля ЦРЛ в Козятині та від початку села Титусівки до будинку Героя. Весь вечір і цілу ніч з ним прощалися рідні, близькі, сусіди, друзі та побратими. На ранок до будинку Владислава зійшлося мало не все село. Частина людей віддала шану захиснику і залишилися в селі чекати, коли траурний кортеж повернеться з Козятина. Частина — супроводжувала  Владислава до храму та на міську площу.

В голові колони портрет Владислава, коровай, кошики квітів та зелена гілка з кольоровими стрічками, що свідчило: загиблий воїн не був одруженим. Хлопець планував одружитися зі своєю дівчиною Настею після війни, але не судилося…

Біля храму Святого пророка Іллі кортеж з тілом Владислава зустрівся з кортежем іншого загиблого воїна Віктора Вітюка. За двома Героями України Священники ПЦУ отці Роман та Василь Влізло провели заупокійну молитву.

На подвір’ї церкви ми поспілкувалися з дядьком Владислава Віталієм.

— Влад був завжди веселим і компанійським. Був великою опорою для матері і приміром для молодшого брата Олега. Казав, що 8 грудня цього року за хорошу службу його мали відпустити на декілька днів додому. Любив спорт, техніку, мисливцем не був, а зброєю захоплювався. Він тільки почав жити. Після школи навчався у училищі, трохи працював, потім строкова служба у прикордонних військах. Після служби працював у розподільчому центрі «Фоззі». Потім поїхав працювати у Латвії. Коли почалася повномасштабна війна — приїхав захищати рідну землю. Пішов до центру комплектації та там сказали, що поки чекайте. Чекати не міг, пішов до полку «Азов», там пройшов навчання і став воювати у статусі добровольця тому, що на офіційному рівні він не був оформлений. Вже потім він підписав контракт.

Після панахиди за загиблими воїнами траурні кортежі рушили на площу Героїв Майдану. Там провели мітинг скорботи і пам’яті. Відкрила його начальник відділу культури міської ради Світлана Рибінська

—Біль оповив душу, а серце потопає в сльозах. Горе, немов розпечена смола, опалює кожен сантиметр нашого тіла. Щоразу частина нашого серця гине з нашими Героями і переживає біль втрати з рідними полеглих в бою. Тільки як переносити біль втрати, якби важко нам не було, це ніщо в порівнянні з тим, що переживає родина Владислава.

Далі ведуча зупинилася на біографії Героя

Владислав Баглай народився 26 листопада 1998 року в селі Кіровка Калинівського району. Згодом із сім’єю переїхав на Козятинщину, проживали в селі Титусівка. Навчався в гімназії № 7, далі в Козятинському вищому міжрегіональному училищі залізничного транспорту, де здобув професію «Автомеханік».

По закінченню пішов працювати в розподільчий центр «Фоззі».

У 20 років був призваний на строкову службу, яку проходив в прикордонних військах на Закарпатті, на посаді «Кінолог». Після завершення служби знову повернувся до попередньої роботи. Перед війною виїхав до Литви на заробітки, проте на початку повномасштабного російського вторгнення повернувся та став на захист Батьківщини.

Спочатку вступив до батальйону спеціального призначення, а згодом підписав контракт на проходження військової служби та був зарахований на посаду командира 1-го розвідувального відділення 1-го розвідувального взводу 1-го розвідувальної роти 1-го розвідувального батальйону військової частини А 4051.

Вірний військовій присязі, в бою за Батьківщину, виконуючи бойове завдання в районі між н.п. Іванівське та н.п. Бахмут, Донецької області 1 грудня 2023 року загинув, —  сказала ведуча і запросила до молитви священиків ПЦУ та настоятеля римо-католицької парафії Матері Божої Доброї ради Валерія Добровольського та диякона Ярослава Копитка.

Після заупокійної молитви слово мали отець Роман та міський голова Тетяна Єрмолаєва. Отець Роман сказав:

— Владислав віддав своє життя за нас з вами, а ми повинні навчатися військової справи. щоб захистити себе і ближніх своїх. Навчатися не тільки вмінням, а й розумінню того, що або настане нове життя, або закінчиться наше. Для того щоб жити, треба докласти чимало зусиль. Для того щоб жити, треба боротися, щоб не тільки працювати, але й воювати, захищаючи свою країну. Якщо будемо твердо стояти до перемоги, то неодмінно здобудемо її.

Міський голова висловила співчуття родині загиблого воїна. Їй казали побратими Влада, що є приказка, що сонце зігріє не всіх. Владислава у військовій частині називали сонцем тому, що йому вдавалося всіх обігріти. Владислав залишив свою маму, брата, дідуся та наречену, з якою так мріяв побудувати велику та щасливу сім’ю. Його вибір захищати рідну землю став для нас усіх прикладом справжнього патріотизму, і пам’ять про нього завжди житиме в наших серцях.

На завершенні виступу очільниця міста подякувала родині за такого сина і попросила пробачення. 

По завершенні виступів з Владиславом стала прощатися громада. Прощалися дуже довго, адже у нього було дуже багато друзів.

З площі траурний кортеж взяв курс до кладовища Титусівки. Поховали славного воїна під державний Славень та військовий салют від салютної групи

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.