У Вовчика була мрія купити Раї машину, а все перекреслили виродки
- Володя рано залишився без батька та завжди пам’ятав татові настанови «будь сину справжнім чоловіком і при будь-яких
- обставинах не втрачай людяності». Всю родину Білецьких в селі дуже поважали і мало, хто стримував сльози від звістки, що
- Володя Білецький на фронті загинув
Минулої суботи Володимир Білецький повернувся додому, в Білопілля на щиті і за ним плакало навіть небо. Зустріла Глуховецька громада Героя живим коридором по всьому маршруту траурного кортежу. Починаючи з Вернигородка дорога воїну була щедро встелена живими квітами.
Чин похорон за Володимиром відбувся в у церкві Первоверховних апостолів Петра і Павла. Заупокійну молитву провели благочинний Вінницько-Тульчинської єпархії отець Роман Масира, митрофорний протоієрей Свято-Покровського храму з Сестринівки Іван Дуник та настоятель Свято- Преображенської церкви села Поличинці Михайло Дуник.
Ще в церкві за загиблим воїном велася молитва, а на дворі стала формуватися траурна колона. В голові процесії портрет воїна, прапори держави Україна, хрест, корзини квітів. З двох боків стояли місцеві мешканці, гості з Кашперівки, Вернигородка, Козятина.
Провівши заупокійну молитву, колона з тілом захисника України рушила до сільського кладовища. Там за воїном- Героєм пройшов мітинг скорботи і пам’яті.
Відкрила його директор білопільського будинку культури Олена Шамро. Ледь стримуючи сльози вона в своєму вступному слові сказала:
— Ми сьогодні, 5 жовтня, хороним нашу дитину. Ми хороним дитину нашої громади. Ми хороним дитину, яка ще не встигла пожити і зібралися ми тут, щоб сказати йому найніжніші, найтепліші і найщиріші слова.
В руках у ведучої мітингу був написаний некролог тільки вона з нього майже нічого не читала. Говорила по пам’яті, адже Володимир ділився з нею всім, що було у нього в його відкритій душі. З розповіді ведучої стало відомо, що у Вовчика, (так його називали ще з дитячих років за його щиру посмішку і дивовижну манеру спілкування з дорослими односельцями. Володимир виріс, але у селі його так і називали — Вовчик), було дві великі мрії. Перша — піти на фронт і бити ворога разом з своїм старшим братом Олегом. Казав «Мій Олег з першого дня війни воює і я хочу разом з ним воювати». Друга мрія була у Володі, своїй любимій сестричці Раї купити в подарунок машину.
Перша мрія Володимира Білецького збулася 23 березня 2024 року. Він був призваний до 42 окремої механізованої бригади сухопутних військ Збройних Сил України. А у серпні цього року він за підписом командира отримав похвальну грамоту — за хоробрість, героїзм та сумлінне виконання службових обов’язків у заходах безпеки і оборони у ході російсько- Української війни. Другу мрію Володі зруйнували московські виродки.
— Народився Володимир Білецький 11 вересня 1989 року в родині Петра та Ольги Білецьких. Володимир був другим любимим і очікуваним сином. Згодом двом братикам доля подарувала сестричку Раю. Так діти зростали у любові батьків і любові між собою.
У 2006 році Вовчик закінчив школу і пішов до армії. Служив у внутрішніх військах.
З початком повномасштабного російського вторгнення Володимир найбільше хотів приєднатися до брата і бити ворога у лавах ЗСУ. В березні цього року його призвали, а 30 вересня 2024 року виконуючи військовий обов’язок по захисту України і її суверенітет в бою під н.п. Стариця Харківської обл. героїчно загинув.
Олена Шамро висловила співчуття дружині Володимира Ніні, Раї — сестрі загиблого воїна, родині брата, якого відпустили на поховання Володимира. Висловила ведуча співчуття односельцям і всій Глуховецькій громаді та запросила до слова селищного голову Олександра Амонса.
— Ворог постійно атакує. Війна не вщухає ні на хвилину. Автомати, танки, артилерія, літаки, бомби і все це сиплеться на голови нашим воїнам. А також ці виродки кидають все це на мирні населенні пункти. Вибирають самі населені місця: магазини, пошту і інші місця, де збираються люди щоб кинути на них бомби. Це сама підла країна з великою кількістю виродків. В тому, що вони роблять — немає пробачень, а місця їм не буде ні на цьому, ні на тому світі. На жаль мир, який ми маємо тут, величезна ціна цьому всьому. Це ні кошти, це майно, це життя наших воїнів, які з зброєю в руках 24 години на добу відбивають ворожі атаки. І не завжди виходить так, що не встиг сховатися і потрапив під обстріл, наші хлопці гинуть і дають нам надію, що Україна буде вільна. А ми маючи час і можливість молитися за наших захисників. Маємо збирати їм все, що вони просять. Нам потрібен їхній захист їм потрібна ваша й наша допомога. І найбільша допомога нашим воїнам це — молитва. Саме Бог захищає наших захисників. Далі селищний голова звернувся до родини Володимира: Шановна родина немає тих слів, які могли б вас втішити. Немає можливості його повернути назад. Але хто сьогодні живий, його будуть пам’ятати, якою ціною дається нам цей мир і до скону віку будуть вам вдячні за те, що вони мають можливість просто жити і бачити сонячне світло, бачити рідних і близьких. Вічна пам’ять нашому загиблому Герою і давайте пом’янем його і всіх загиблих захисників України хвилиною мовчання, — сказав селищний голова.
Ще одну заупокійну молитву провели духовні отці. Коли з Володимиром стали прощатися, за ним зливою заплакало небо. Військові з труни Героя зняли прапор України і в момент передачі його любимій сестричці Раїсі прогримів Герою військовий салют від салютної групи.
Від постамента до могили Володю несли під мелодію «Степом» від оркестру 26 артилерійської бригади ім. генерала хорунжого Романа Дашкевича. Похоронили славного сина України під український Славень.
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
Лариса Щербатюк
Ірина Слободяник
Оксана Онищук
Людмила Дзівалтовська