У Льоні могло бути велике майбутнє, а він і сім'ю не встиг створити, йому було лише 27

• Леонід народився в Білопіллі і був пізнью та такою бажаною для своїх батьків дитиною. Ріс допитливим та здібним учнем. В дорослому житті здобув професію юриста. Тільки через війну і клятих орків він не встиг навіть створити свою сім'ю. Виконуючи бойове завдання Леонід Повар 27 червня 2026 року загинув. Восьмого липня він повернувся додому назавжди.

Зустріла Глуховецька громада свого захисника дощовою погодою по всьому траурному маршруту. Коли ми в'їхали у Вернигородок, побачили не звичну картину —  дорога не була заквітчана, як це зазвичай буває, квіти лежали на коврових доріжках. 

— До кортежу ще ціла година, не хочеться, щоб перед кортежем розкидав квіти вітер, — сказала активістка самоорганізованої групи.

Схожа ситуація була і в Білопіллі. Там також дівчата активістки переймалися, як квіти покласти, щоб їх менше з дороги зносив вітер.

Перше прощання з Леонідом було біля будинку матері Героя. Духовну підтримку душі загиблого звершив отець Іван в будинку.

Там ми зустріли дружину друга Леоніда Світлану. Вона відзначила, що у Льоні багато було хороших рис характеру.

— Найбільше мені в ньому подобалось, що він був винятково справедливим, веселим дружелюбним, — казала Світлана. Друг Леоніда Ярослав стояв гільцем. Запитали у нього, яким був Льоня. 

— Все, що можна сказати про добру людину, це все про нього, — сказав Ярослав.

Головне заупокійне відспівування — панахиду провели у церкві апостолів Петра і Павла настоятель храму отець Іван та благочинний Вінницько-Тульчинської єпархії митрофорний протоієрей Роман Масира.

Завершення заупокійної молитви співпало з припиненням дощу і це мабуть у цій жалобі добрий знак з небес.

Жалобний мітинг провели на сільському кладовищі. Відкрила його директор будинку культури Олені Шамро.

— Пекучий біль і гіркий смуток війни чорним крилом торкнувся наших сердець. Сьогодні, 8-го липня, ми зібралися тут, щоб у скорботі схилити низько голови перед Героєм України, який у боротьбі за волю і кращу долю України віддав найдорожче, що мав — своє життя.

Він загинув, як Герой, до останньої миті виконуючи свій військовий обов'язок на передовій. Рідна українська земля приймає його в свої обійми, щоб на віки зберегти пам'ять про гідного сина, — сказала ведуча і запросила до слова старосту села Марину Плащовату.

— Є життя, які тривають недовго, але залишають по собі слід, що не стирається роками. Саме таким було життя Повара Леоніда Миколайовича – мужнього воїна, люблячого сина, турботливого брата, доброго друга і справжнього патріота своєї землі.

Леонід народився 2 липня 1999 року у мальовничому селі Білопілля. Він був пізньою, довгоочікуваною і безмежно бажаною дитиною для своїх батьків. Змалку ріс у любові й турботі, а найбільшим прикладом для нього був батько, який виховував у синові мужність, порядність і повагу до людей. Матуся також вкладала у його серце доброту, щирість і любов. Найбільшою мрією Леоніда було віддячити батькам за все тепло, яке вони йому подарували, зігріти їхню старість своєю турботою. Та війна жорстоко перекреслила ці мрії.

У 2005 році Леонід переступив поріг Білопільської школи, яку закінчив у 2014 році. Він був здібним, талановитим і допитливим учнем. Його поважали вчителі, любили друзі та однокласники за щирість, відкритість, добре серце, загострене почуття справедливості та честі. Він завжди мав власну думку і не боявся сказати правду, коли цього вимагала совість.

Після школи вступив до Бердичівського коледжу, де здобував професію юриста. Згодом працював на різних роботах, ніколи не цурався праці й чесно заробляв на життя.

Особливе місце в його житті займав спорт. Він щиро любив футбол, успішно виступав за одну з київських футбольних команд. Ще одним захопленням був настільний теніс, який приносив йому справжню радість.

Леонід дуже любив своїх племінників. Для них він був не просто дядьком, а людиною, яка завжди дарувала увагу, тепло і щедрі подарунки. Родина була для нього найбільшою цінністю.

А понад усе він любив своє рідне Білопілля. Часто говорив, що кращого місця для нього немає, що саме тут його дім, його серце, його сила. Він пишався своїм селом, людьми, які тут живуть, і завжди з теплом згадував рідну землю.

9 січня 2024 року Леонід був призваний до лав Збройних Сил України. Служив майстром 3-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів військової частини А—2777. Він мужньо й самовіддано виконував свій військовий обов’язок, був сміливим, рішучим і надійним побратимом. 

Однополчани згадують його слова, які стали відображенням його характеру:

«Якщо боятися — то не виживеш. Бачиш дрона — не тікай, а стріляй по ньому.»

У цих словах – уся його мужність, незламність і готовність дивитися небезпеці в очі.

27 червня 2026 року, залишаючись вірним Військовій присязі та Українському народові, Леонід Повар мужньо загинув у бою поблизу населеного пункту Олексієво-Дружківка Донецької області, захищаючи свободу, незалежність і майбутнє України.

Йому було лише двадцять сім…

Він не встиг створити власну сім’ю, не почув слова «тату», не здійснив усіх своїх мрій. Але встиг зробити найважливіше — віддати найдорожче, своє життя, за Батьківщину.

Невимовний біль огорнув батька й матір, сестру, племінників, усіх рідних, друзів і побратимів. Осиротіло рідне Білопілля, яке він так безмежно любив. Осиротіла Україна, втративши ще одного свого вірного сина. Світла пам’ять про Леоніда назавжди житиме у серцях тих, хто його знав. У його чесності й сміливості, у любові до рідної землі, у добрих справах і щирій усмішці. Він залишився молодим назавжди — Героєм, який віддав своє життя, щоб жили інші.

Низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю Захисника України Леоніда Повара. Його ім’я назавжди буде вписане в історію рідного села, громади та незалежної України. Вічна слава Герою Вічна пам’ять і Царство Небесне.

Слова поваги і вдячності висловила класний керівник Леоніда Тетяна Панасюк. Вона згадувала яким був Льоня у класі. Крім футболу і доброго серця у нього були неймовірні акторські здібності. В класі його називали «настрій нашого класу». Коли учні заходили в школу і чувся сміх, всі знали що Льоня вже є у школі. Він був неперевершеним актором. В кінці свого виступу Тетяна Панасюк низько вклонилася батькам Леоніда Повара, і запевнила, що однокласники і педагогічний колектив школи завжди будуть пам'ятати про нього.

Селищний голова доземно вклонився родині.

— Подивіться на це фото. Допитливий юнак з прекрасними очима. Попереду мало бути щасливе і прекрасне життя в мирній Україні, але клята кацапня, клятий ворог, у мене немає до них нормальних слів, вбили його. Вони на нас напали, нас нищать і гинуть не тільки наші захисники і захисниці, а й мирне населення. Вони залишають після себе попелище. Ми проводжаємо в останню дорогу воїна, який не залишив нащадка. Він прожив коротке життя і пішов. Пішов за нас з вами, заради того щоб ми жили, заради того, щоб в України було майбутнє. 

Побратими загиблого воїна підкреслили, що Леонід був справжнім морським піхотинцем та передали родині берет морського піхотинця і прапор військової частини.

Після виступів зі своїм земляком, який так сильно любив Білопілля, стала прощатися громада. А духовні отці разом з церковним хором співали пісню «Заплакане небо».

Біля могили воїна військові передали батьку Героя синьо-жовтий прапор. Поховали Леоніда під Гімн та сльози рідних і громади 

 

 

 

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.