Тато приїхав додому на щиті, його вибігли зустрічати маленькі синочки і дочка

Вячеслав Гончарук

Нещодавно дружина Дмитра Лавровського, Ірина, приїздила до чоловіка на фронт.
Вони 19 червня ще телефонували мамі Героя. Той дзвінок до мами від Діми був останнім. У понеділок, 24 червня, Дмитро Лавровський траурним кортежем приїхав додому.
В цей день з Героєм прощалася громада.

Зустріла громада свого захисника живим коридором від в’їзду в село до будинку загиблого воїна.

Біля будинку Героя до батька вибігли троє його синочків. Зустрічали Діму його побратими: Баро, Шева, Лисий і Дізель. Від них стало відомо, що Діма був дуже відповідальний. На нього можна було покластися у всьому. Він вправно робив свою роботу пілотом у радіоелектронній боротьбі, працював на гарматі, заряджаючи її, брав участь у стрілкових боях. На зачистці він був майстром брати в полон ворожих вояк.

Відео дня

— Поки доведе полоненого до місця дислокації, то по дорозі допитає його і подивиться документи непроханого гостя, — каже Дізель.

Крім дітей, мами воїна, дружини і побратимів Дмитра зустріли родичі, близькі, сусіди, друзі і незнайомі Дмитру люди, які на собі відчули окупацію московитів.

— Ми цього хлопця не знаємо, але прийшли віддати йому шану тому, що бачили, що вони роблять коли заходять танками, — казали вони.

Труну з тілом Героя занесли до хати, а отець Іван провів за славним воїном заупокійну молитву.

Попрощавшись з Дмитром вдома, траурна процесія рушила до Свято-Покровської церкви. До храму, де Діма 14-річним хлопцем був помічником у отця Івана. Сам священник відзначив, що Дмитро був ще дитиною, а покластися на нього можна було, як на саму порядну дорослу людину.

В церкві за загиблим воїном отець Іван провів заупокійну панахиду, а по її завершенні процесія рушила на площу Героїв Майдану.

На площі було багато друзів Дмитра по роботі і по школі. Серед них однокласники Діми.

— Завжди веселий, за словом в кишеню не ліз, він інтуїтивно відчував коли можна почати розмову, а коли припинити її. Ніколи не посилався на зайнятість, коли хтось просив у нього допомоги, — казали про нього його однокласники.

Зустріла площа свого захисника живим коридором, стоячи на колінах. Мітинг скорботи і пам’яті відкрила начальник Козятинського відділу культури Світлана Рибінська.

Вона говорила, що кожне покоління українців потерпали від росіян і мали від них травми у вигляді війн, репресій, голодоморів. Саме наші захисники виконують ту місію, яка нам дає шанс вижити. і іноді вони це роблять ціною власного життя. Далі ведуча зупинилася на біографії Героя.

Лавровський Дмитро Анатолійович народився 20 квітня 1990 року в місті Цесіс, що в Латвії. Згодом родина переїхала до України. Навчався Діма в Сестринівській школі, пізніше в Козятинському училищі. Потім — у Погребищі. Працював у місті Києві. Перед повномасштабним вторгненням працював у Козятинському вагонному депо.

28 грудня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Мав велику мотивацію стати в оборону своєї Держави, адже тут його дім і найрідніші — мама та діти. Щоб не турбувати рідних завжди казав, що у нього все добре.

20 червня 2024 року під час виконання бойового завдання, солдат самохідного артилерійського взводу, 2-ї самохідної артилерійської батареї, самохідного артилерійського дивізіону військової частини А 4712 Лавровський Дмитро Анатолійович мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, від отриманих важких поранень помер у хірургічному відділенні населеного пункту Юрківка, Запорізького району, Запорізької області.

Без батька залишилось троє синочків та маленька донечка. Не вистачатиме Дмитра і його молодшому брату, адже вони були більше, ніж брати — друзями, товаришами та підтримкою один для одного. А з маминих грудей живцем вирвали серце…

Ведуча запросила до молитви за загиблим воїном священників митрофорного протоієрея Романа Масиру, митрофорного протоієрея Василя Влізло та настоятеля Свято-Покровського храму Івана Дуника.

Після молитви Отець Роман та секретар міської ради Ірина Репало закликали присутніх низько вклонитися родині загиблого воїна, а самого воїна за його подвиг вічно пам’ятати.

Далі громада стала прощатися з Героєм. Крім власного імені Діма мав два позивні. «Лавриком» він був у окопі. Позивний «Мухомор» він мав, коли був пілотом у радіоелектронній боротьбі. Окупанти і техніка рашистів падали наче мухи от і дали йому побратими такий позивний.