Таких, як він мало, все про Андрія можна було прочитати в його щирій усмішці

Вячеслав Гончарук

Андрій Бараневич народився в Козятині і з самого дитинства мав дуже багато друзів. За його добрий характер і захист компанії діти прозвали його «Кицюнею».Андрій закінчив школу, здобув професію. Працюючи на роботі, мріяв про відпустку, щоб одружитися з коханою.Та всі його мрії перекреслив непроханий ворог. Захищаючи Україну наш земляк 11 січня загинув. 17 січня його зустріли рідні і громада.

Морозна погода не стала на заваді для друзів Андрія, його однокласників та хлопців, з якими Андрій починав військову службу. Всі вони разом з небайдужими козятинчанами зустрічали загиблого воїна створивши, йому живий коридор від вулиці Героїв майдану до церкви святого пророка Іллі.

Церковні гімни з чину похорон провів за загиблим воїном провів у церкві настоятель храму митрофорний протоієрей Роман Масира.

Після заупокійної панахиди процесія рушила до будинку Героя звідки захисник України пішов на війну. Далі кортеж з тілом Героя взяв курс на центральну площу нашого міста.

Серед присутніх, друзі дитинства, друзі юності Андрія, колеги по роботі, чоловіки, з якими Андрій зустрічався ,коли проходив ВЛК.

Від волонтера Ольги Пирогової стало відомо, що Андрій був одним із друзів її і Катерини загиблого брата Василя. —Виросли на подвір’ї у мене були не раз у мене в хаті. Дуже щира людина, а мені дуже важко не те слово у мене болить душа. Мамі і сестрі Андрія щира дяка за Героя —Таких добрих людей, як Андрій дуже мало, а все, що про нього можна розказати написано у його щирій усмішці. В дитинстві він намагався всіх захищати і ми говорили, що це наш «кицюня» В юності ми його також так називали, але тільки у колі друзів. Для мене він так і залишився самим дорогим Кицюнею. Ольга, яка бачила війну на Покровському напрямку, брала в руки автомат, щоб з хлопцями йти на позиції не змогла стримати сльози розплакалась.

Валентина з Тетяною також друзі дитинства Андрія —Андрій був тою людиною, хто щиро співчував, безкорисливо допомагав іншим, проявляв турботу, співчуття та ввічливість, робив гарні вчинки й підтримував добрим словом, навіть коли це було нелегко. Він був тим «сонцем», яке зігрівало світ. Він вмів прощати і це була його велика мудрість.— Це вміння бути добрим і вчитися цьому постійно, адже «добру людину пізнаєш тільки в біді», а його красили тільки добрі діла.

Зустріла площа свого Героя і захисника стоячи на колінах незважаючи на мороз

і сніг.

Відкрила мітинг жалоби начальник козятинської культури Світлана Рибінська. Вона говорила про важкі дні для України, але ми повинні вистояти. Потім перейшла до біографії Героя.

—Бараневич Андрій Валерійович народився 19 серпня 1987 року в місті Козятин. Закінчив школу № 5. Батьки Андрія та його сестру виховували з розумінням, що сім’я — це основа. Діти поважали своїх батьків. Тато навчив Андрія керувати автомобілем, робити вчинки, гідні чоловіка.

Після школи закінчив Козятинське училище. Потім строкова служба в Чернігівській області та місті Київ.

Андрій мав дуже близькі стосунки з сестрою. Разом пустували, сперечались, допомагали в домашніх справах. Оберігав і підтримував під час вагітності. Любив своїх племінників, вмів «спілкуватися з дітьми».

Після армії пішов працювати в локомотивне депо. Колеги його поважали за людяність і фаховість. Доброзичливий, усміхнений, надійний друг, який довго не ображався і не тримав зла.

Призваний до Збройних Сил 5 вересня 2025 року. Старанно навчався, все освоював дуже швидко. Потрапив на службу в окремий штурмовий полк «Скеля». Воював на Дніпропетровщині, потім Бахмутський напрямок.

11 січня 2026 року відданий військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Різниківка Бахмутського району Донецької області, Бараневич Андрій Валерійович, стрілець 2-го піхотного відділення, 2-го піхотного взводу, 1-ї піхотної роти, 3-го піхотного батальйону військової частини А—4862 загинув.

Сказала ведуча і запросила до молитви отця Романа. Від мікрофона славо мали отець Роман та керуючий справами виконкому Костянтин Марченко Отець Роман підтримав і подякував родині за Героя та наголосив, що відчувають воїни на полі бою.— Не маючи стільки тепла не мають стільки світла, не мають стільки речей, які можемо дозволити ми собі тут, але захищають нас ціною власного життя. Вони докладають величезних зусиль, щоб ми жили. Сьогодні ми схиляємо голови перед воїном, перед батьками, які відклали у нього серце і душу в любові до ближнього, яку Господь заповідав кожному з нас. Схиляємо голови і співчуваємо цьому горі родині. А кожен воїн це є наша надія сьогодні. Надіємося і просимо в Бога милості Господньої для них і надіємося, що їхня звитяга допоможе нам вистояти. Але надіятись мало варто ще докладати зусиль допомагати відкликатися на будь їхні прохання, бо розуміємо, що все, що у нас є це завдяки їм. А кожен з нас має цінувати цю велику жертву, яку кладуть наші захисники. Нехай Господь дасть нам сили подолати ці труднощі й переживання, а слава воїна буде прославлена в Україні, українського народу, на українській землі. За йому Слава отцю, сину і святому духу Амінь сказав отець Роман.

— Дорогі рідні шановна громада. Сьогодні ми проводжаємо в останню дорогу славного воїна, чоловіка, патріота, сина, брата коханого. На жаль, клятий ворог забрав його життя, життя зовсім молодої людини, яка мала мрії жити повноцінним життям, а ми вже ніколи не почуємо біля його під’їзду добрий день з його щирою, привітною усмішкою. На завершення свого виступу керуючий справами виконкому зазначив, що Андрій став 194 офіційно загиблий у нашій громаді. Взагалі нас чекають не прості дні і не тільки морозні. Ми маємо ще двоє загиблих. Вічна їм пам’ять, ще раз вдячність близьким, рідним. Нехай спочивають з Богом сказав Костянтин Марченко.

Після виступів від мікрофона з славним воїном окремого штурмового полку «Скеля» стала прощатися громада. Важке було прощання, адже у Андрія було стільки близьких і друзів.