«Шахеди один за одним, а земля здригається»: рік тому Козятин пережив одну з найважчих ночей війни
- Рік потому місто пам’ятає ту ніч: вибухи, пожежі, зруйновані будинки, вибиті вікна храму та людей, які не знали, де ховатися
28 серпня 2025 року Козятин прокинувся після ночі, яку багато його жителів назвали найстрашнішою від початку повномасштабного вторгнення. Російські дрони атакували місто кількома хвилями. Вибухи лунали один за одним, спалахувало полум’я, зникла електроенергія, були пошкоджені житлові будинки, навчальні заклади, храм та залізнична інфраструктура. Люди ховалися у підвалах, коридорах, бігли з міста та просто неба чекали, поки все закінчиться. Найважливіше — тієї ночі Козятин не втратив своїх людей. Але місто отримало травму, яку пам’ятає й через рік.
«Перший гучний вибух сколихнув майже усе місто»
Увечері 27 серпня 2025 року вже було зрозуміло, що ніч може бути неспокійною. Моніторингові канали попереджали про можливу масовану атаку.
Для Козятина все почалося близько опівночі.
О 23:57 у Хмільницькому районі пролунала перша сирена. Приблизно через 20 хвилин повітряну тривогу оголосили по всій області.
А далі в місто прийшов звук, який козятинці вже добре знали за роки великої війни.
«Шахеди».
Спочатку — моторошне дзижчання десь у небі. Потім звук ставав ближчим, а після нього — вибух.
Один.
Другий.
Ще.
Атака тривала хвилями. Вибухи лунали в різних частинах міста, здригалися вікна та стіни будинків, у небі спалахувало зарево. Козятин залишився без електроенергії.
Тієї ночі люди прокидалися від гуркоту й не завжди розуміли, куди бігти.
Хтось спускався у підвал. Хтось ховався в коридорі. Хтось вибігав із багатоповерхівки просто на вулицю. Інші намагалися виїхати подалі від міста.
Іноді — навіть не знаючи, куди саме.
«Ми були вдвох з дружиною. Ховалися у кутку»
Ранок після атаки відкрив масштаб того, що сталося вночі.
На вулицях — скло, уламки, поламані гілки, пошкоджені дахи. У повітрі — запах гару та попелу. Працювали рятувальники, поліція, аварійні служби.
Найбільше постраждали території поблизу об'єктів, які атакував ворог.
Але вибухова хвиля дісталася й житлових будинків.
Георгій Кирилюк запросив журналістів до своєї оселі.
Він показував вибиті двері, вікно, яке вилетіло разом із рамою, тріщину між стелею та стінами веранди. По хаті лежало розбите скло. Постраждали телевізор, люстра, дах.
— Ми були вдвох з дружиною тут, ховалися у кутку, там стіни 90 сантиметрів, — розповідав чоловік наступного ранку. — Ось двері, подивіться, вибиті, вікно геть з рамою вилетіло. У веранді тріщина між стелею та стінами, по всій хаті побите скло, телевізор, люстра. Це жах.
За його словами, після перших вибухів була друга хвиля.
На городі та подвір’ї залишилися уламки.
У сусідній оселі вибухова хвиля буквально увірвалася в кімнату.
— Як влупило, аж до ліжка фіранка залетіла, — розповідав сусід. — Скочили, вибігли на двір. Стільки вибухів… Не дай Бог дощ — і все в хаті пропаде.
Тоді, серед понівечених будинків і вибитого скла, люди повторювали одну й ту саму думку: головне, що всі живі.
Храм без вікон
Від вибухової хвилі постраждав і храм Святого Пророка Іллі.
Уранці на його подвір’ї прибирали уламки настоятель — протоієрей Роман Масира — та прихожани.
У храмі були вибиті вікна.
Це був один із тих моментів, коли наслідки нічної атаки ставали видимими буквально всюди: у приватних будинках, громадських будівлях, на підприємствах і в місцях, які до війни здавалися далекими від бойових дій.
Три ліцеї — теж серед пошкоджених
Вибухова хвиля дісталася й освітніх закладів.
Пошкоджень зазнали ліцеї №1, №2 та №7.
Директор департаменту гуманітарної політики Козятинської міської ради Аліна Діденко тоді повідомляла, що пошкодження були незначними, однак у закладах повибивало вікна, зокрема у підсобних приміщеннях.
У ліцеї №2 на другому поверсі постраждала стеля «Армстронг».
— Скло ми уже фактично замінили. В найкоротший термін поремонтуємо склопакети. Також у другому ліцеї на другому поверсі пошкоджена стеля «Армстронга». Але це все зробити в наших силах, все усунемо, — казала Аліна Діденко.
Тоді перед містом стояло завдання встигнути все відновити до 1 вересня.
І попри нічний жах, навчальний рік мав розпочатися.
Люди ховалися там, де могли
Окрема історія тієї ночі — укриття.
Після атаки козятинці розповідали, що не всюди мали доступ до безпечних місць.
В одному зі сховищ людей зібралося значно більше, ніж воно могло вмістити.
Деякі мешканці вирішили виїхати на острів, у бік «Журавля» або до родичів на околиці.
Володимир та Оксана після перших вибухів почали будити сусідів. Коли дісталися сховища, побачили, що всередині місця вже немає.
Тоді запропонували людям іти далі від міста.
— Більше сотні людей провели там ніч просто неба, навіть ковдри були не у всіх, — розповідав Володимир. — Зате всі відчували, що вибухи були від них далекувато.
Для Олени та Людмили ніч перетворилася на нескінченне спускання й піднімання у підвальне приміщення.
За ніч вони спускалися туди 21 раз.
Після кожного вибуху здавалося, що це вже останній.
Але дрони продовжували летіти.
«Петро з Валерією загубили один одного»
Страх тієї ночі розділили не лише ті, хто був удома.
Атака застала людей у потягах.
Пасажирка Наталія Пахайчук їхала до Одеси. Вибух почувся через кілька хвилин після першої ночі.
Потім — ще один.
І ще.
Вона намагалася зрозуміти, де саме перебуває потяг, а навколо лунали удари.
Пасажири ховалися у вагонах, притискалися до підлоги, намагалися знайти місце подалі від вікон.
За її словами, «шахеди» летіли один за одним.
Так минула перша година.
Потім друга.
Пасажири фактично опинилися в одному човні — випадкові люди, яких об’єднала одна страшна ніч.
Пізніше стало відомо, що один із дронів упав на залізничну колію.
А залізнична інфраструктура Козятина зазнала пошкоджень.
Рух поїздів порушився. Частину рейсів довелося спрямовувати зміненими маршрутами, пасажирам організовували автобусні перевезення та пересадки.
Окремі поїзди затримувалися на кілька годин.
Залізничники працювали над відновленням інфраструктури.
Згодом «Укрзалізниця» повідомила, що пошкоджену ділянку вдалося оперативно відновити, хоча на окремих напрямках роботи ще тривали.
«Світанок у Козятині, який точно запам’ятаю»
Наталія Пахайчук назвала той ранок світанком, який запам’ятає.
У її розповіді страшні моменти тієї ночі перемішувалися з абсолютно буденними деталями.
Хтось у вагоні намагався спати.
Хтось шукав щось солодке, бо дико хотілося їсти.
Хтось обговорював парфуми.
Хтось стежив за повідомленнями «Укрзалізниці».
А десь поруч вибухали російські дрони.
Саме в таких деталях і залишилася пам’ять про ту ніч.
Не лише вибухи.
А ще — страх, чужі голоси, спроби жартувати, робочі чати, молитви та очікування наступного удару.
Без світла залишилися 60 тисяч споживачів
Після завершення атаки почала надходити офіційна інформація.
Перша заступниця начальника Вінницької ОВА Наталя Заболотна повідомила, що вночі ворог атакував критичну інфраструктуру області.
Внаслідок влучання в енергетичні об’єкти без електроенергії залишилися 60 тисяч споживачів у 29 населених пунктах.
Також були пошкоджені житлові будинки.
На той момент інформації про постраждалих не надходило.
Козятинська міська рада також повідомила: загиблих немає.
Для міста це було найважливішим підсумком ночі.
Попри масштаб атаки — люди залишилися живими.
Майже 600 повітряних цілей
Того ранку Повітряні сили повідомили про масштаб російського удару по Україні.
Загалом ворог застосував 598 ударних безпілотників типу Shahed та дронів-імітаторів.
Крім того, були запущені дві аеробалістичні ракети Х-47М2 «Кинджал», дев’ять балістичних ракет «Іскандер-М»/KN-23 та 20 крилатих ракет Х-101.
За попередніми даними станом на 9:00, сили ППО збили або подавили 589 повітряних цілей.
Влучання ракет та ударних БпЛА зафіксували на 13 локаціях, падіння уламків збитих цілей — на 26.
Козятин опинився серед міст, які того ранку особливо відчули масштаб російської атаки.
Ранок після пекла
Коли розвиднілося, місто почало повертатися до життя.
Але це було вже інше місто.
На дорогах — скло та уламки.
На будинках — вибиті вікна.
На дахах — сліди ударної хвилі.
Десь працювали комунальні служби, десь прибирали мешканці.
До пошкоджених будівель привозили пластикові вікна, плівку, деревоплиту.
Рятувальники та аварійні бригади ліквідовували наслідки.
Залізничники відновлювали інфраструктуру.
Містяни шукали одне одного після безсонної ночі.
Петро та Валерія, наприклад, загубилися під час метушні біля під’їзду й знайшлися лише після четвертої ранку.
Телефон Валерія залишила вдома.
Для когось тієї ночі це була маленька проблема.
Для когось — кілька годин невідомості, коли ти не знаєш, де людина, яка щойно була поруч.
«На цей раз пронесло. А як буде інший?»
Після атаки козятинці говорили не лише про зруйновані будинки.
Вони говорили про укриття.
Про те, куди бігти, коли тривога починається вночі.
Про те, що робити, якщо найближче сховище зачинене або переповнене.
Пан Анатолій, мешканець одного з мікрорайонів, запитував, чи була чутна повітряна тривога, а потім сам відповідав:
«А хто її міг чути, коли на першу годину ночі люди міцно спали».
У його мікрорайоні укриття було зачинене.
І люди не знали, де їм ховатися.
Інша родина тієї ночі вирішила їхати в район «Журавля». Разом із ними мав бути песик, який настільки злякався вибухів, що залазив людям на руки.
Але в машині не вистачало місця.
Родина поїхала без нього.
Дорогою потрапили у велику пробку.
Повернулися додому — і саме тоді атака вже закінчилася.
Так у кожного залишилася своя історія цієї ночі.
Своя точка, де вони були.
Свій вибух, який запам’ятався найбільше.
Свій спосіб вижити.
Місто вистояло
28 серпня 2025 року Козятин зустрів ранок після однієї з найважчих атак від початку повномасштабної війни.
Російські дрони пошкодили інфраструктуру, житлові будинки, освітні заклади, храм, залізницю.
Десятки тисяч людей в області залишилися без електроенергії.
Потяги запізнювалися на години.
Люди всю ніч ховалися від вибухів — у коридорах, підвалах, сховищах, автомобілях, просто неба.
А вранці прибирали скло зі своїх осель.
Закривали вибиті вікна.
Шукали уламки на городах.
Дзвонили рідним.
Їхали на роботу.
Відновлювали залізницю.
Готували школи до 1 вересня.
Прибирали храм.
І знову жили.
Минув рік.
І сьогодні, коли Козятин згадує ту ніч, у пам’яті залишаються не тільки фотографії зруйнованих будинків чи відео вибухів.
Залишається головне — голоси людей.
«Ми були вдвох з дружиною».
«Більше сотні людей провели там ніч просто неба».
«21 раз спускалися і підіймалися».
«Петро з Валерією загубили один одного».
«Сьогодні пронесло».
І, мабуть, найважливіше — слова, які тоді повторювали десятки людей:
усі живі.
Але ця ніч назавжди залишилася в пам’яті Козятина.
Як ніч, коли місто здригалося від кожного нового вибуху.
Як ніч, коли люди не знали, де буде наступний удар.
І як ранок, коли після всього пережитого Козятин усе-таки зустрів світанок.
Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.
