Самгородоцька громада вшановує пам'ять Героїв Володимира Семенюка та Олексія Голубцова

• Сьогодні, 12 листопада минає друга річниця з дня смерті відважного Воїна, уродженця села Збараж — Володимира Семенюка.
• У цей день у Самгородоцькій громаді вшановуюють пам’ять Захисника Олексія Голубцова, який віддав своє життя за Україну, за її свободу та незалежність.
• Пам'ятаємо...

Про Героя Володимира Семенюка

Володимир народився 1 вересня 1992 року у селі Збараж у родині Сергія Володимировича та Ганни Володимирівни Семенюків.

Усе дитинство та юність Володимира минули в рідному селі, де формувався його характер, де були перші друзі, щасливі дитячі спогади та мрії про майбутнє.

У 1999 році він пішов до першого класу Збаразької школи, яку закінчив після дев’яти класів у 2007 році. Повну загальну середню освіту здобув у 2009 році, закінчивши Самгородоцьку загальноосвітню школу. Згодом навчався у Новогребельському професійно-технічному училищі.

Після завершення навчання переїхав до міста Вінниці, де розпочав свою трудову діяльність у Тролейбусному депо.

У 2012 році Володимир створив сім’ю. Разом із дружиною Іриною вони будували спільне життя, виховували двох синів — Владислава та Андрія. Для своєї родини він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, сином, на якого покладали надії, людиною, з якою пов’язували майбутнє.

Та повномасштабна війна змінила долю мільйонів українських родин.

16 вересня 2022 року Володимир був мобілізований до лав Збройних Сил України. Став на захист рідної землі, її свободи та незалежності. Разом із побратимами виконував бойові завдання на Запорізькому та Сумському напрямках.

Він обрав шлях Захисника, розуміючи, що найдорожче потрібно берегти й захищати.

31 жовтня 2024 року Володимир Семенюк, сапер інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти військової частини А3204 Збройних Сил України, отримав важке поранення внаслідок підриву на міні поблизу Чорнобиля.

За його життя боролися медики військових шпиталів Києва та Львова. Рідні до останнього вірили, молилися і чекали на диво. Та, на жаль, 12 листопада 2024 року серце Володимира зупинилося…

«Він відійшов у вічність, але назавжди залишився у пам’яті тих, хто його любив. Два роки без Героя… Без його голосу, без його усмішки, без можливості просто обійняти й сказати найважливіші слова. Особливо боляче усвідомлювати, що сини зростатимуть без батьківської руки, без щоденних розмов, без тих теплих обіймів. Але в їхніх серцях назавжди житиме пам’ять про тата, який був справжнім чоловіком і Захисником. Життєва дорога обірвалася надто рано. Та подвиг, мужність і любов до України залишаться назавжди вписаними в історію нашої громади та держави» — пишуть у громаді

Про Героя Олексія Голубцова

Олексій народився 13 лютого 2000 року в селі Іванівка Богодухівського району Харківської області.

У 2007 році розпочав навчання в першому класі Ульянівської школи. Вже наступного, 2008 року, переїхав проживати до села Сокільці Гайсинського району Вінницької області, де продовжив навчання у місцевій школі. Саме тоді його опікуном стала рідна тітка — Скрипник Алла Володимирівна, яка взяла на себе турботу про нього.

У 2018 році Олексій закінчив Кузьминецьку середню школу, здобувши повну загальну середню освіту. Згодом продовжив навчання у Теплицькому професійному аграрному ліцеї, де опанував професії лицювальника-плиточника та водія автотранспортних засобів.

Працював трактористом у селі Кузьминці, а у 2020 році переїхав до Вінниці, де працював на заводі «Екоцем».

2 лютого 2024 року Олексій був призваний на військову службу за мобілізацією Гайсинським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Вінницької області. Військове навчання проходив у військовій частині А0216 у місті Одеса.

Служив матросом, стрільцем — помічником гранатометника відділення морської піхоти взводу морської піхоти роти морської піхоти батальйону морської піхоти військової частини А0216, у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти.

Після навчання був направлений на виконання бойових завдань в Донецьку область. 13 травня 2024 року під час бою отримав поранення. Проходив лікування та реабілітацію спочатку в Херсоні, а згодом у військовому госпіталі міста Миколаєва. Після відновлення провів удома лише один місяць і знову повернувся до побратимів, до своєї військової частини.

7 листопада 2024 року Олексій вирушив на чергове бойове завдання. А вже з 12 листопада 2024 року вважався зниклим безвісти за особливих обставин під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Іллінка Донецької області.

Довгі місяці невідомості, болісного очікування, надії та молитви… Рідні до останнього вірили, що Олексій живий, що він повернеться, що ще буде можливість обійняти його та почути рідний голос.

Та 24 березня 2026 року надійшла страшна звістка. За результатами ДНК-експертизи Олексія ідентифікували та офіційно визнали загиблим.

«Нестерпно усвідомлювати, що молодому чоловікові, якому було лише 24 роки, більше ніколи не судилося здійснити свої мрії, будувати плани, радіти простим життєвим моментам. Його життєва дорога обірвалася на війні, яка безжально забирає найкращих… Два роки від дня, коли Олексій востаннє вирушив на бойове завдання. Два роки, упродовж яких його рідні пройшли крізь пекло невідомості, сподівань і болю. І хоча страшна правда принесла відповідь, вона не принесла полегшення, адже жодні слова не здатні загоїти рану від втрати рідної людини» — вшановує пам'ять Героя громада

Читайте:

Йому було всього 27 років. Глуховецька громада вшановує пам'ять Героя Олександра Оцабери

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.