«Рідненька, як ти, Бережи себе писав своїй матусі з фронту 24 річний Олександр»

Олександр народився у Махаринцях та в юному віці переїхав до Козятина. У  Вінницькому коледжі харчових технологій здобув професію, проте до строкової служби працював у газовому господарстві. У 2023 році він міг військовий одяг змінити на цивільний та вирішив, йде війна і підписати контракт. 11 серпня 2026 року стало відомо, що славний син України при виконанні бойового завдання 6 червня 2026 року загинув.4-го вересня він повернувся додому.

Зустріла громада свого захисника живим коридором по всьому траурному маршруту. Саша мав дуже багато друзів, які оточували його в повсякденному житті і серед спортсменів, з якими він грав у волейбол ще з другого класу Махаринецької школи та видатних спортсменів, з якими він виступав дорослим на першість України. Великою повагою Олександр користувався серед командирів військової частини і серед своїх побратимів. Близько двох десятків військовослужбовців приїхали провести його в останню дорогу. Саме від них стало відомо про спортивні досягнення Олександра і його найбільшу мрію, щоб завершилась війна. Олександр їм говорив, якби не війна він ніколи не став би військовим. Підписав контракт, щоб пришвидшити перемогу України, казали вони.

 Близькі, рідні, друзі, побратими й стали тою великою колоною, яка рушила від ЦРЛ до храму Покрови пресвятої Богородиці.

Чин похорон за загиблим воїном звершив настоятель храму Покрови митрофорний протоієрей Василь Влізло.

По завершенні заупокійної літургії у супроводі священника процесія рушила на центральну площу нашого міста. Там з своїм захисником прощалася громада.

 Відкрила мітинг жалоби і пам'яті начальник Козятинської культури Світлана Рибінська. Вона говорила про історію воїн, робила припущення, що може, бути з українцями і з українською культурою у разі, коли ворог переможе.— Але Україна—це наша земля, наш дім, де ми бачимо своє майбутнє і майбутнє своїх дітей і тому ми маємо перемогти ворога.

Тільки, на жаль війна забирає тих, кому ми не встигли віддячити за їхню відвагу. Тих кого чекали. Тих кого любили. Тих чиє місце тепер за сімейним столом назавжди залишається порожнім. Сьогодні ми знову стоїмо тут перед цією страшною реальністю.

 Перед справжнім українцем, патріотом, який виконав свою ратну роботу зі знанням справи, відповідальним, відданим Олександром Бордюком.

 Ми оплакуємо людину, яка вдосконалювала і рятувала цей світ сказала ведуча і перейшла до біографії Героя. 

—Бордюк Олександр Володимирович народився 3 лютого 2002 року в селі Махаринці. Відвідував садочок, школу. Був фізично розвиненим, любив спорт, особливо захоплювався волейболом. Мав хист до малювання. Слухав музику всюди, де є можливість.  Був дуже активний і енергійний, хотів все зробити і все встигнути. Мав безліч друзів. Хата завжди наповнювалась гомоном - всіх запрошував до себе.

Переїхали в Козятин, знову в домі безліч друзів, шум і гамір. Коли вступив до Вінницького коледжу харчових технологій, знову навколо нього гуртувалися друзі завдяки лідерським характеристикам. По закінченню працював в нашому газовому господарстві.

З 2021 року - строкова служба. 2023 року підписав контракт. Військова служба правопорядку стала продовженням військового життя. Брав участь в обороні Києва. Довелося бачити багато ворожих військовополонених.

Перейшов служити до в/ч А—4960. Дуже серйозно віднісся до підготовки, став гарним фахівцем. Потім вирішив стати інструктором з керування важкими дронами.  Про нього і його роботу зняли фільм «Дрон-Вампір. 49 окрема бригада-Робота оператора від першої особи». Олександр був спокійний, впевнений та знаючий. Рідні розповідають:  «він  швидко вирішував, що робити. І завжди реалізовував задумане».

27 лютого 2026 року перед виїздом на Краматорськ одружився з коханою Оленою. Мамі сказав, що це моя дружина і весілля відгуляємо, як приїду. А ще його важливою характеристикою було-турбота про ближніх. Мама пригадує , що в переписці завжди звертався «Рідненька, як ти? Бережи себе».

Чуйний не байдужий до всього, що відбувається навколо. Важко пережив втрату друга на війні.

Олександр любив життя, мав міцний характер, величезні можливості і свідомість справжнього українця.  Безжальна війна забрала рідну людину, єдиного сина, Чоловіка, що не встиг насолодитися щастям подружнього життя.

Бордюк Олександр Володимирович оператор безпілотних літальних апаратів сапер 3 екіпажу безпілотних авіаційних комплексів 2 взводу безпілотних комплексів роти безпілотних систем 2 інженерно-саперного батальйону військової частини А—4960  з 6 червня 2026 вважався зниклим безвісти в районі н.п. Олексієво-Дружківка Краматорського району Донецької обл, внаслідок втрати зв’язку з  метою проведення ротації іншого екіпажу. 11 серпня 2026 року стало відомо, що воїн загинув.

Сказала Світлана Рибінська і запросила до молитви священника Православної церкви України отця Василя. По завершенні панахиди

Отець Василь відзначив: —Олександр молодий, енергійний, люблячий, шанований армією, шанований владою сьогодні йде від нас. Йде туди, де не світить сонце і не падає дощ. Він йде у вічне життя. Дуже прикро, дуже важко сьогодні мамі, дружині, рідним, близьким і всім нам. Молодий Герой України Олександр доказав, що він душу і тіло покладе за друзів своїх. Ми чекали його сьогодні не так. Ми сьогодні мали його цілувати, обіймати, дякувати йому, що він великий захисник, сам пішов, не тікав, не боявся, але на жаль, ми сьогодні схиляємо коліна, схиляємо голову і дякуємо тобі Олександре. Тричі дякуємо тобі за сонце, дякуємо, що діти ходять до школи, дякуємо що ми маємо можливість йти до церкви. На завершення свого виступу отець Василь попросив у родини Героя пробачення, що не до молилися та мало просили у Бога про кінець війни, і щоб всі наші воїни повернулися з фронту здоровими і неушкодженими додому. Ще раз попросив пробачення у рідних і прочитав молитву «Отче наш»

Очільниця міста Ірина Репало:— Дорогі українці та українки. Сьогодні ми тут і розуміємо, що знову осиротіла наша земля, наша громада, родина, на гарного чоловіка, добру людину, активного, відважного воїна, який міг продовжувати це життя. Народити гарних діток, радіти життю, але він віддав своє життя за всіх дітей, тому що не залишив своїх. Він віддав своє життя за кожного з нас залишивши нам у пам'ять своє добре ім'я, яке має карбуватися в серці кожного, хто продовжує жити, продовжує мріяти, розуміючи якою ціною здобувається свобода та незалежність нашої держави і кожного з нас. Мама Олександра мала б сьогодні обіймати сина, а обіймає домовину. Ми схиляємося в пошані, а Герою дякуємо за його величний подвиг сказала вона.

Прощання з Героєм на площі проходило під впливом глибокого невимовного болю,

хто не міг стримати сліз від важкої втрати, хто витирав сльози за безмежної вдячності за захист Олександром рідної землі і його такий молодий вік. 

З площі траурний кортеж рушив до дому мами Героя. В дворі власного дому вона обіймала труну і запитувала у Всевишнього, для чого він забрав у неї її єдиного сина?

Останній раз попрощалися з Олександром на Алеї Слави міського кладовища. Отець Василь за загиблим воїном відспівав ще одну заупокійну молитву. Військові стоячи на колінах передали мамі Героя державний прапор, а Ірина Вікторівна передала його дружині Олександра Олені.

Поховали славного сина України під український Славень у виконанні духового оркестру та військовий салют. Друзі, близькі, бажали Олександру царства небесного і легких хмаринок. Рідних підтримували, бажаючи їм сил витримки та мужності, щоб перенести це важке горе і щиро розділяли їхній біль. 

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.