Про бійця з Козятина, який має звання Героя України, написали книгу

• Два роки тому історія Дмитра Фінашина сколихнула всю країну — йому чудом вдалося вижити після важкого поранення і декількох діб у посадці, де він пробув без води та їжі.
• Письменник із Козятина, колишній журналіст Петро Зарицький написав про воїна книгу.
• У своїй праці він розповідає не лише про Дмитра, а й про наше місто

Побачила світ книга «ФIN — Мужній козак із Козятина». Це одна із праць проєкту, який започаткував видавничий дім «Моя Вінниччина». Його суть — розповісти про сучасних Героїв України, які народилися, проживали та працювали у Вінницькій області. Один із них — наш земляк Дмитро Фінашин.

— Рік тому, коли я брався за написання книги про Дмитра Фінашина, було 10 Героїв у Вінницькій області, — розповідає автор книги Петро Зарицький. — Зараз кількість Героїв уже доходить до двох десятків. Це здебільшого льотчики, генерали, офіцери. Дмитро Фінашин — один із небагатьох рядових. Є ще у цьому списку один прапорщик, який працював фельдшером, побув кілька днів на війні і загинув — він пішов на перемовини до ворога і його знищили. Йому Героя України присвоїли посмертно.

«Я зрозумів, що Діма справжній боєць»

Роботу над книгою автор почав ще у 2022 році. Тоді колишній секретар Національної спілки письменників України Михайло Каменюк розповів Петру Зарицькому про проєкт видавничого дому «Моя Вінниччина» і запитав, чи не бажає він написати книгу про Дмитра Фінашина. Так склалися обставини, що незадовго після цього у ліцеї №5 організували з ним зустріч. Саме там автор майбутньої книги та Герой України і познайомилися.

— Щойно я прийшов на цю зустріч і подивився на Фінашина, одразу вирішив, що треба про нього написати, — каже Зарицький. — Із журналістської практики я знаю — якщо подивився на людину і перше враження від неї позитивне, хочеться про цю людину щось добре сказати. Я зрозумів, що Діма великий патріот України і справжній боєць. Він не з тих, хто кричить «Слава Україні!», а потім роблять свої чорні справи.

Після зустрічі письменник взявся за роботу. Спілкувався автор книги не лише з Фінашиним — він зібрав також спогади його рідних, вихователів та вчителів, які розповіли про дитинство майбутнього Героя України.

— Він виріс звичайним хлопцем, — продовжує Петро Зарицький. — Був життєлюбом ще з дитинства, любив риболовлю. Рибалив і в Сокільці, і в Йосипівку їздив, і у Флоріанівку. Часто складав компанію татові. Коли навчався в дитячому садочку, потоваришував з кількома хлопцями, цю дружбу підтримує і зараз. Зі своїми друзями Діма дуже любив грати у футбол, спочатку біля п’ятої школи, потім біля школи-інтернату, в училищі. Навчався він у п’ятій школі, одного разу біля школи на спортивному майданчику побачив свою майбутню дружину, вона там була з дівчатами і в них виникла шкільна любов.

«Вороги їх засікли»

Дмитро Фінашин вивчився на оператора комп’ютерного набору в училищі, але за фахом не працював. Він пробував себе у різних професіях — був і вантажником у супермаркеті, і інтернет-зв’язок проводив, об’їздив усю Козятинщину. Коли його майбутня дружина поїхала навчатися до столиці, переїхав до Києва, щоб бути ближче до неї і потрапив у Національну гвардію.

— Київську Національну гвардію тоді завжди ставили на охорону мітингів та урядових кварталів,— каже Петро Зарицький. — Діма трохи попрацював з ними, а потім сказав, що йому вже набридло дивитися на цих політиків, які збирають київських бомжів, бо на всіх мітингах біля різних політичних партій були одні й ті ж, заробляли гроші, і ще й держава мала їх охороняти. Коли він був на навчальному полігоні, зустрівся з хлопцями з Батальйону Кульчицького і попросився до них.

Так Дмитро Фінашин потрапив до Батальйону оперативного призначення мені Сергія Кульчицького. Разом із побратимами він виконував завдання ще задовго до повномасштабного вторгнення росії. Коли 24 лютого рашисти почали наступ на Київ, Діма дуже просився туди, щоб захищати столицю, адже там залишилися рідні. Керівництво сказало — війни вистачить на всіх, тож Діма залишився на сході.

— Одного разу вони пішли у розвідку з хлопцями, — продовжує Зарицький. — Вороги їх засікли. Діма з побратимами побачили в хащах УАЗик і подумали, що то українці, сказали: «Хлопці, ми свої», а звідти росіяни відкрили шквальний вогонь. Вони почали перебиратися через пшеничне поле. Озимина була надзвичайно низька, було видно, як вони повзли і по них російські військові гатили мінами. Усі, крім Діми, загинули, йому перебили руку і пальця. Він наклав собі турнікет на руку, пальця перев’язав. Втратив багато крові. Недалеко була посадка. Діма до неї перебирався кілька годин і там залишився. А росіяни взяли рацію наших бійців, подзвонили в підрозділ до Діми, сказали: «Ми знищили усю групу, можете не шукати» і наші перестали шукати.

Підтримував інших 

Це був травень. Вдень стояла шалена спека, а вночі температура опускалася до нуля. Одяг Діми був мокрий від води та крові. Він був без їжі, пив воду з калюжі, йому постійно ввижалося, що за ним повернулися побратими — він бачив то машину, то військових, але то було марево. Так він провів у посадці дві доби.

— На третій день, коли він вже зовсім був знесилений, побачив якихось хлопців, — розповідає автор книги. — Вони запитали його російською: «Ти хто?» Він відповів: «Діма Фінашин». Побачив на шевронах Збройні сили України, заплакав, сам собі сказав: «Я врятований» і втратив свідомість. Його направили до підрозділу, медики надали першу допомогу і коли він прийшов до тями, запитав хлопців, чи вони не повідомили рідним, що він загинув. Вони сказали, що вже хотіли повідомити, але весь час вагалися, ніхто не міг на себе взяти цю відповідальність. Діма попросив, щоб набрали дружину. Він сказав: «Кохана, у мене є невеличка проблема — я втратив руку». Вона сказала: «Нічого, добре, що живий». І він знову втратив свідомість.

Спочатку Дмитра відвезли до лікарні в Бахмуті, потім — до госпіталя у Дніпрі. Руку довелося ампутувати. За декілька днів Діму перевели з реанімації в загальну палату. Він заспокоював усіх хлопців, які також лежали у госпіталі, казав, що життя продовжується.

— Мабуть за цей оптимізм, за бажання жити, за велич духу, прагнення до перемоги і за бійцівський характер і за те, що він не розчарувався у тому, що пішов у Збройні сили йому й дали звання Героя України, — каже автор книги. — До нього декілька разів зверталися, щоб він підтримував бійців, які у госпіталях і так само втратили кінцівки, піднімав їм дух. Знаю, що Діма приїздив до вінницького госпіталя і там був хлопець з Бару, який навчався в Одесі і постраждав, коли в училище прилетіла ракета. Тоді дуже багато людей загинуло, а той хлопець втратив ноги. Діма теж його заспокоював, і інших хлопців також, казав, що все буде добре, поставлять протези. Звичайно, якість життя буде не така, але життя продовжується. Такий Діма Фінашин.

Сучасні реалії переплітаються з роками Другої світової

Книга «ФIN — Мужній козак із Козятина» — це документальний нарис, який не тільки про Дмитра Фінашина. Автор розповідає також про рідне місто Героя. Зокрема, у книзі він наводить свої роздуми з приводу того, звідки походить назва «Козятин» — від кіз, чи від козаків?

— Думаю, що все-таки від козаків, тому що є поряд село Журбинці. Після поразки під Берестечком Іван Богун повертався з Вінниці і зупинився біля Журбинець, на берегах річки Роставиця і з того часу це урочище називається Богуниха. Іван Богун поповнював тут свій загін провізією та лавами бійців, через що в Журбинцях сьогодні є Козаченки, Джеруки, Павлюки — це все козацькі прізвища. Згадав я у книзі і всіх Героїв, які причетні до Козятина, усіх, хто звільняв місто від німців, переплів це із часами Другої світової війни, а також додав добірку власних віршів про Козятин, війну і Талимонівський яр, де розстріляли євреїв у роки німецької окупації, — підсумовує автор.

 

Читайте також:

Микола Чугай з Козятинщини отримав медаль «Захиснику України» від Головнокомандувача ЗСУ

Президент відзначив орденом військового з Козятина Віктора Малая

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.