Побратими до Руслана не приїхали, бо всі раніше повернулися з пекла додому на щиті

• Руслан Янковчук народився в Козятині. Тут закінчив школу і здобув професію. У вільний від роботи час любив щось робити біля землі, доглядати за садом, тваринами. Його поважали на роботі і казали, що таких одиниці. 

З 26 листопада минулого року Руслан Янковчук вважався зниклим безвісті. У батьків Миколи і Алли цілий рік жевріла надія, що може знайдеться і дасть про себе знати. Надія рухнула, коли підтвердили ДНК Руслана. У четвер, 18 грудня, його зустріли батьки, рідні, близькі, родичі, сусіди, друзі, колеги по роботі, знайомі і близькі батьків славного воїна. Спочатку з ним прощалися біля будинку Героя. В цей день небо не плакало, а з людей рідко хто міг стримати сльози.

Попрощавшись, процесія рушила до храму Покрови Пресвятої Богородиці. Чин похорон за загиблим воїном провів настоятель храму митрофорний протоієрей Василь Влізло. В молитвах отець Василь за жертовність воїна просив у Господа упокоїти його душу у Царстві Небесному.

Біля храму ми зустріли сестер Руслана Альону та Ірину. Вони рідко бачились з Русланом та вважали його рідним, найкращим братом, хоча вони були йому двоюрідною та троюрідною сестрами. Ірина любила Руслана, бо він був добре вихованим і справжнім. Згадує, як він запрошував її щоб вона вибрала королі, адже він розвів півсотні штук самої красивої породи. 

Альона розповіла, як переписувалася з Русланом. Він знав, що Альона кожен день чекала від нього добру вістку. 23 листопада Руслан був на нулю. Просила його, якщо написати не зможе, то їй вистачить, коли він нічого не напише, а поставить такий важливий плюсик. 24 числа Руслан написав Альоні останнє «у мене все добре».

— Вранці 25 числа СМСки від брата вже не було і я забила тривогу. 26 числа мама Руслана повідомила, що він став вважатися, як зниклий безвісті. Навіть думки не було, що він покинув позиції, здогадувалася, що з ним щось трапилось не добре, — розповідає Альона.

За 40 хвилин завершилась заупокійна панахида і траурна колона в супроводі священника рушила  на площу. Там з Героєм прощалася громада.

Відкрила мітинг скорботи начальник козятинської культури Світлана Рибінська. Вона говорила про неадекватного північного сусіда. Що росія воює не за території, а основна її ціль — нищення всього українського і самої України. Зазвучав Гімн України і ведуча стала розповідати біографію Героя.

— Янковчук Руслан Миколайович народився 3 травня 1975 року в м. Козятин. Навчався в школі № 1, а закінчив шкільну науку у школі № 4. Був закоханий в землю і її щедроти. Доглядав садок, вирощував городину. Радів результатом своєї праці. Це захоплення передалось йому від прадідуся. Руслан Миколайович був дуже позитивним, добрим, світлим. Тварини теж це відчували, крутилися навколо нього. Коли ми зустрічалися з батьками, один з його підопічних сидів під порогом міської ради, чекав поки вони вийдуть. Наче хотів щось розпитати. 

В дитинстві захоплювався фотографією, відвідував гурток. В сімейному архіві зберігаються зроблені ним світлини. Ті чудові, щасливі миті життя… Грітиме душу спогад, яким турботливим він був. Додому повертався завжди з гостинцем. Приносив щось смачненьке. Допомагав друзям, кумам. Результати його праці дихають теплотою його рук і нагадуватимуть про цього чудового чоловіка.

Строкову службу проходив в навчальному центрі «Десна» і закінчив у званні старший сержант. Працював на залізниці у воєнізованій охороні. Дуже

відповідальний і надійний, кажуть колеги. Звідти і був призваний до лав Збройних Сил України 26 серпня 2024 року. Проходив навчання в Гайсині. Потім Покровський напрямок. Спокійний, розважливий чоловік, акуратний, в якого все мало своє місце, всі дії виконувались у визначеному порядку. Таким був він і на фронті, до цього організовував і побратимів. Важливим було, щоб для підрозділу все необхідне придбати. Рідним про війну нічого не розповідав. Лише друзям зізнався, що навколо пекло. Бувало, по кілька тижнів не було можливості залишити позиції. В телефонних дзвінках інформація була короткою «все добре» — традиційна відповідь.

23 листопада 2024 року перед виходом на позиції була остання. 26 листопада телефон вже не відповідав. Саме 26 листопада розповідали, що хлопці переходили на іншу позицію…. І не дійшли… всі з тієї групи вже були повернені додому. Тепер і Руслан Янковчук завершив дорогу додому, довжиною в рік.

Остаточно стало відомо, що гранатометник старший сержант Янковчук Руслан Миколайович, військовослужбовець військової частини А— 2896 під час виконання обов’язків, пов’язаних із захистом Вітчизни близько 7.00  26 листопада 2024 року поблизу населеного пункту Пушкіне Покровського району Донецької обл. зник безвісти. Тіло було ідентифіковано. Біль втрати не зітре час. Світлий образ буде в пам’яті назавжди. Велика подяка батькам за виховання сина, гідного воїна.

Схиляємо голови в скорботі. Обіймаємо вас своїми співчуттями. Просимо Господа поселити його в своїх оселях, — сказала ведуча і запросила до молитви отця Василя.

Від мікрофона слово мали отець Василь та секретар Козятинської міської ради Ірина Репало. Обоє виступаючих низько вклонилися батькам Героя.

Після виступів з Русланом Янковчуком стала прощатися громада. Прощалися довго, адже прийшли його провести в останню дорогу близькі і друзі.

Ще звучала траурна мелодія, а на площі знов стала формуватися колона. В голові якої — державні прапори, портрет воїна, коровай та гілля з кольоровими стрічками, що означало, що захисник України ще не був одруженим. 

Поховали Руслана на Алеї Слави міського кладовища з усіма військовими почестями. Військові, стоячи на колінах, передали прапор матері Героя. Духовий оркестр грав державний Славень, прозвучав військовий салют від салютної групи.

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.